Останній із Могікан: світлій пам’яті Миколи Васильовича Шелеста присвячується

Кожна епоха має своїх героїв. І як би майбутні дослідники не ламали списи довкола ролі тієї чи іншої особистості в розвитку конкретних історичних епох та подій, безперечно: маховик історії передусім крутять окремі подвижники та ентузіасти, які своїми ідеями та енергетикою запалюють основну масу. Одним із них був і Микола Васильович Шелест…

Як будь-яка інша талановита, нестандартна людина, Микола Шелест мав чимало хистів та уподобань. Утім, як і його друзі, земляки-первомайці Микола Вінграновський та Андрій Антонюк. Благодатна первомайська земля, це родюче Боже поле, наприкінці 30-х – початку 40-х років минулого століття подарувала Україні, світові майбутніх корифеїв театру, літератури та живопису. І хоча у тяжкий післявоєнний час люди думали здебільшого про виживання, й у роки лихоліття вони тягнулися до прекрасного та вічного. Як зізнався кілька десятиліть потому Микола Васильович, саме дружба з великими земляками запалила в його серці любов до невмирущої культури, цілющого мистецтва та рушійної творчості. Затамувавши подих, Микола Шелест міг годинами оглядати перші малюнки Андрія Антонюка та спостерігати дебютні кроки на сцені Миколи Вінграновського. Ті ж, у свою чергу, захоплювалися блискавичними атаками та витонченими комбінаціями у виконанні кращого шахіста місцевої школи. У більш пізній час доля подарувала Миколі Шелесту знайомство з іще одним велетнем духу, також лауреатом премії ім. Т.Г. Шевченка, – Дмитром Кремінем.

Як і на шаховій дошці, Микола Васильович не шукав у житті легких шляхів до успіху. Мало хто знає, але перший запис до трудової книжки Шелеста був зроблений у суворому Донбаському краї, в одному з вугільних забоїв. Микола швидко став своїм серед шахтарів – людей прямих, упертих, щирих, як і він сам. Одного разу трапився обвал породи, проте доля була прихильною до майбутнього сподвижника миколаївських шахів – молодого гірника вчасно відкопали та поставили на ноги.

Не раз і не два заглядав у вічі смерті Микола Шелест й тоді, коли працював у одеському угро. Усіляке траплялося… Проте навіть закоренілі урки поважали молодого опера за людяність, бо той бачив у них не безнадійних злочинців, а намагався відкрити в потайних закутках їхніх душ щось світле, позитивне. Кожне створіння – то творіння Боже, був переконаний Микола Васильович, тож завжди простягав руку допомоги і мовив тепле слово і безхатченкам, й іншим людям, що опинилися на узбіччі життя, – тим, на кого вже давно махнуло рукою суспільство.

 

Неабияка комунікабельність та організаторські здібності Миколи Шелеста були помічені, й у 27 (!) років йому запропонували очолити Первомайський міськспорткомітет. Завдяки зусиллям Миколи Васильовича спорт найвищих досягнень у місті на берегах Синюхи та Південного Бугу досяг нових, нечуваних раніше висот. Та М. Шелест не втомлювався нагадувати олімпійський принцип: головне – не перемога, а участь. Адже кожна дитина, що прийшла займатися спортом, насамперед отримає надійне щеплення від негативних спокус вулиці.

Звісно ж, навіть за найгострішого цейтноту дорогоцінного часу Микола Шелест ніколи не поривав із улюбленими шахами. В інтелектуальній грі знаходив і відпочинок, і натхнення, і втіху. Загалом, як вважав Микола Васильович, шахи органічно поєднують у собі спорт, мистецтво та… життя.

Переїхавши 90-го року до Миколаєва, М. Шелест здивував багатьох, поставивши перед собою амбітну мету облаштувати в обласному центрі обласний шаховий клуб. Адже, як виявилося, в півмільйонному місті не було власного осередку для прихильників давньої гри індійських мудреців – місця, де б можна було проводити чемпіонати і турніри, та й просто зібратися за чашкою чаю та шахівницею спорідненим за інтересами миколаївцям. Миколі Васильовичу, який на той момент перебував у зеніті життєвих сил, вдалося переконати численних начальників у доцільності такої ідеї. І лише він знав, скількох нервів та здоров’я йому коштували оті дискусії з бюрократами, скільки зарубок на серці лишилося після візитів у владні кабінети…

То було не просто будівництво – то була справа життя Миколи Шелеста. Забувши про сон та відпочинок, він став одночасно і прорабом, і штукатуром, і муляром, і архітектором. І за якихось півтора року на місці занедбаного радіоклубу виріс прекрасний палац шахів, у якому знайшли притулок і дитячо-юнацька спортивна школа, і, власне, шахово-шашковий клуб. Сама ж будівля, виконана у неповторному старовинному стилі, стала неабиякою окрасою Миколаєва, ще однією візитівкою міста на Інгулі.

Саме Микола Васильович і став першим директором нового закладу. Його «лігвищем» був маленький кабінет, в якому, крім столів, стільців, книг, документів, картин та чашок, ще примудрялися одночасно уміститися до десятка чоловік. А також – пару котів та величезний «двортер’єр» на прізвисько Альбатрос. Цей розумний та добрий пес став іще одним талісманом клубу – діти, приїжджаючи з усіх усюд до Миколаєва на чемпіонат, першим ділом шукали Альбатроса, а знайшовши, довго бавилися з ним, фотографувалися. І варто було бачити розпач Шелеста, коли його чотирилапий друг якось побіг на прогулянку і більше ніколи не повернувся.

Він любив людей, особливо – дітей. З великою радістю повідомляв мені щоразу, коли Миколаєву вкотре давали право на проведення чемпіонату України з шахів серед дітей. При цьому, як завжди, скромно умовчуючи свою особисту заслугу в тому, щоб всеукраїнську першість провели саме на березі Інгулу. Адже власне при Шелесті, віце-президентові Федерації шахів України, подібні представницькі форуми стали частенько гостювати у Миколаєві.

Це, а також повноцінне функціонування ДЮСШ, дало неабиякий імпульс розвиткові шахів у Прибузькому краї. Якщо раніше потрапляння юних миколаївців у призери всеукраїнських першостей сприймалося як сенсація, то у 2000-х роках наші земляки почали збирати щедрий урожай медалей різного ґатунку, а Миколаївщина у загальному дитячо-юнацькому заліку випередила визнані центри – Одесу, Київ, Львів, Донецьк. Гросмейстери Зубов, Рогонян, Возовик, майстри Шепотило, Сивук, Даниленко, брати Бортники – ось далеко не повний перелік миколаївських шахістів, у становленні яких Микола Васильович відіграв важливу, якщо не визначальну роль. Лише заради того, щоб відрядити молоді таланти на різноманітні змагання, в тому числі за кордон, потрібні були кошти, і чималі. Микола Васильович їх знаходив, скількох зусиль та часу йому б це не вартувало. Вирішував і безліч інших організаційних клопотів. Робочого дня Шелесту вряди-годи не вистачало. Тож, бувало, вибившись із сил, засипав прямо на робочому місці.

Декілька років тому Микола Шелест, якому вже пішов восьмий десяток, відійшов від адміністративної діяльності. «Знаєш, – зізнався якось мені, – потрібно давати дорогу молоді, та й завинив я перед своїми рідними, дружиною Валею». Натомість поривати з улюбленими шахами Микола Васильович й думки не мав – вів шахові гуртки в миколаївських школах, писав змістовні замітки у газети. А як гарно декламував напам’ять вірші класиків!

Коли минулого літа йому зробили життєво необхідну операцію на серці – гроші на неї, до речі, збирали всім миром – Микола Васильович будував сміливі плани на майбутнє. У січні цього року відзначив 75-річний ювілей. У березні – взяв участь у чемпіонаті міста. Після передостаннього туру йому стало зле. А наступного дня, 23 березня, Миколи Васильовича Шелеста не стало. Як влучно написав один місцевий журналіст, того дня у миколаївських шахів закінчилася ціла епоха. Одночасно, як на мене, пішов із життя останній представник видатної первомайської плеяди. Останній із Могікан…

Проводжали Миколу Шелеста від стін його улюбленого дітища – обласного шахового клубу. За давньою акторською традицією, його проводжали як великого актора – аплодисментами, на знак великої поваги, любові та вдячності…

Андрій ТЮРІН
Фото із архіву «РП»

P.S. Сьогодні виповнюється 40 днів із дня смерті М.В. Шелеста. Згадаємо Миколу Васильовича добрим словом та помолимось за упокій його душі.

Сообщение:

*

НОВОСТИ