У Чорнобиля жіноче обличчя

Минають двадцять восьмі роковини від дня Чорнобильської трагедії, та чорний день страшного лиха продовжує хвилювати всіх нас: і тих, кого він зачепив своїм недобрим крилом, і тих, хто пізніше народився далеко від покривдженої землі.

Цей день не минув безслідно. Він торкнувся чорним крилом багатьох доль і буде завжди об’єднувати всіх одним гірким спогадом, однією печаллю, однією надією. Сьогодні ми пропонуємо познайомитися з жінкою, яка одна із перших в тому далекому 1986 році зустріла Чорнобильську біду і назавжди залишилася її заручницею.

Любі Курильчук було тоді тридцять три. Гарна молода здорова жінка. Вона щойно народила Андрійка. Мріяла, як разом з матір’ю та старшим сином підніматимуть хлопчика на ноги, раділа сьогоденню і вибудовувала плани на майбутнє. Того квітневого дня Люба відпросилася з роботи, їй треба було садити городину. Нічого не підозрюючи, жінка поспішала до своєї садиби. Звідкілясь доносився шум вертольотів, мимо на величезній швидкості мчали санітарні машини. Проїздили якісь люди, говорили щось про Чорнобиль. «І чого то вони, – подумки розмірковувала Люба, – невже щось сталося? Та ні!» – геть гнала від себе неспокійні думки жінка і поспішала приступити до роботи. Бо весняний день цілий рік годує! За працею дещо відволіклася від сумних думок. І все б начебто нічого, та незрозуміла слабкість, надокучливий нежить та сухий кашель вибивали її зі звичного ритму. «Це, напевне, грип», – подумала Люба і продовжила роботу. Цей день став останнім днем її мирного щасливого життя. «У мене було все, – згадує Люба, – будинок, достаток, робота… І все щезло в одну мить. Нам не відразу сказали, що сталося, ми якось усе більше губилися в домислах. Тільки моя матір усе повторювала: «Доню – це війна!».

Десь щезла влада. Мовчали радіо та телебачення. Перелякані люди почали від’їжджати з рідної місцини. І тільки на травневі свята прозвучала інформація, що на Чорнобилі сталося лихо. Люба, притиснувши до грудей маленького синочка, намагалася придумати рятівний план. У голові крутилося лише одне: «Куди мені з малим дитям на руках, сином-випускником та з хворою матір’ю?». Прийняла рішення – залишитися тут. Та вона навіть і не підозрювала, чим це обернеться.

«У моїй пам’яті чомусь ці події відклалися фрагментами, – продовжує свою розповідь Любов Адамівна. – Ось їде автопоїзд медичний, усіх людей перевіряють на дозу радіації, перевіряють худобу, криниці. А потім виносять вердикт: молоко не можна вживати, худобу терміново здати у забій, вода у криницях не відповідає нормам. А як же жити!? У мене ж маленький синочок на руках!».

Такі тривожні питання виникали не лише у Люби. Всі навкруги не знали, як себе поводити. Хтось сказав, що науковці почали дослідження, як вплинула радіація на простих людей, але конкретних рекомендацій ніхто не давав. На осінь жінка захворіла. Організм Люби не витримав. Із абсолютно здорової людини вона повільно почала перетворюватися на кволу істоту. Уже й сама не знає, як пережила ту зиму, звідки брала сили та енергію!?

«Та я боролася, – пригадує моя співрозмовниця, – бо іншого виходу не мала. Мені треба було годувати дітей та доглядати хвору матір. Згадувати про все це страшно і сьогодні. Ой, скільки всього довелося пережити і перетерпіти! Я ж бо цілих три роки не наважувалася поїхати звідти. А як мародери свавільничали! Вони ж практично на наших очах задушили мамину подругу! Тоді ми злякалися не на жарт. Спочатку кілька родин об’єдналися в одному будинку, а тоді таки почали збиратися в дорогу».

Їхали поспіхом, нічого з собою не брали, бо все ж заражене радіацією. Як же важко було на душі. Мати все казала Любі: «Не озирайся, доню, не жалкуй, залишай все, як є». Та, врешті-решт, таки покинули рідну домівку. Люба почувалася кепсько. Мати практично доживала останні дні. В дорозі довелося рятувати її від серцевого нападу, та ненадовго. За рік найдорожчої людини у Люби не стало. Це уже було в Первомайську, де жінка з родиною знайшла тимчасове пристановище. Не було грошей для поховання. Довелося зняти штори з вікна, щоб оббити труну. Грошей, які видали на компенсацію, ледь вистачало на прогодування дітей. Про себе Люба уже й не думала. Холод, голод, швидка допомога, реанімація – і так багато років поспіль. Вона жила, як у кошмарному сні, не розуміючи, що відбувається з нею. Часом не хотілося жити, та єдине, що тримало її на цьому світі, – це діти.

Вона не знає, як вижила. Їй здається, що то якісь вищі сили допомагали долати труднощі. Та і добрі люди, які все-таки час від часу з’являлися на її шляху і не давали спокою.

Люба вижила всім смертям на зло! Підняла дітей на ноги, вивчила їх, та сама залишилася інвалідом. Без ліків не обходиться жодного дня. Має статус чорнобильця. Та не скаржиться на життя жінка. Продовжує жити. Стала сестрою милосердя. Чим може допомагає іншим. І весь час спогадами повертається туди, у далекий 1986 рік, який назавжди змінив її життя та тисяч таких, як вона!

Проходять роки після аварії на Чорнобильській АЕС. От вже минає двадцять восьмий, а буде тридцятий, шістдесятий. Та біль не вщухає, тривога не полишає людей, пов’язаних скорботним часом ядерного апокаліпсиса.

Чорнобиль атомний. Він, мабуть, зникне після того, як ми витравимо в собі Чорнобиль духовний. А поки що не заживає чорнобильська рана.

Наталія Клименко

 Про це ми мусимо пам’ятати

Від наслідків аварії на ЧАЕС померло 200 тисяч людей. Це не рахуючи тих, хто помер від таких хвороб, як рак, цукровий діабет, серцеві хвороби, рівень захворюваності на які підвищився у 100 разів.

У державі народилося 14000 неповноцінних дітей, близько 70% від народження мають ті чи інші відхилення у здоров’ї. Збільшується кількість психічних і онкологічних захворювань серед молодого покоління.

Радіоактивного забруднення зазнали величезні території. Проведені обстеження показали, що лише в Україні забруднення плутонієм – 239 (зі щільністю від 0,1 кюрі й вище на 1 км2.) становило 700 км2, стронцієм – 90 (3 і більше кюрі на 1 км2) і цезієм – 137 (5 і більше кюрі на 1 км2) понад 3420 км2.

Значного забруднення зазнали водні артерії, особливо річки, що протікають біля ЧАЕС та Київського водосховища, а також водозбірні площі басейнів Дніпра та Прип’яті. Сліди радіоактивності були виявлені в усіх водосховищах Дніпровського каскаду, водою яких користуються понад 30 млн. жителів України.

Всього в Україні забруднено територію площею понад 50 тисяч км2 у 74 районах 12 областей: Київська, Житомирська, Чернігівська, Рівненська, Вінницька, Черкаська, Хмельницька, Івано-Франківська, Волинська, Чернівецька, Сумська, Тернопільська. На цій території розташовано 2294 населені пункти. У цілому потерпілих від Чорнобильської катастрофи налічується в Україні понад 3,5 млн. осіб, з них 1,3 млн. дітей.

160 тисячам людей із 129 населених пунктів довелося залишити рідні домівки і переїхати в інші місця.

Нині на Миколаївщині, в тому числі й Первомайщині, проживає близько 7,5 тисячі чоловік, які належать до категорії постраждалих унаслідок Чорнобильської катастрофи. Із них 30% – ліквідатори аварії, 36% – постраждалі, 25% – діти.

Сообщение:

*

НОВОСТИ