Метастази злочинного минулого

Ця подія трапилася 4 травня 2004 року. Невиліковно хвора дружина. У нас обох проблеми із серцем. А коринфар закінчився. Потрібно негайно йти в аптеку.

Дружина просить заодно зірвати кілька листочків кульбаби – неабияких ласощів для маленького папуги Кузі, який своїм цокотанням трохи втішає хвору.

Як на гріх, потрібні ліки знайшлися аж у третій аптеці. Повертаючись, згадав про доручення. Саме поруч з тротуаром у засміченій травичці побачив кущик кульбаби. Лише нагнувся, щоб зірвати кілька листочків, а тут над головою гримнуло:

– Гражданін! Проходіте мімо, не останавлівайтєсь! Здєсь запрєтная зона! – від категоричного і грізного тону поза шкірою пішов мороз.

Намагаюся пояснити невинність своїх намірів. Даремно!

– Нємєдлєнно уходітє отсюда!

Боже, де я, – на окупованій території, у концтаборі чи на вулиці у центрі міста? Ось церква, йдуть богомольці, які вже чомусь стали обходити мене стороною. Підняв голову і побачив жовчне, зле обличчя, як у есесівця чи гестапівця. Врешті зрозумів – за його спиною височіла будівля обласного управління СБУ.

А з ними жарти погані. Схопився за серце – хоча б не впасти і принести додому ліки.

Довго переживав і роздумував над цим свавіллям. Потім вирішив написати репліку в обласну газету «Южная правда», де я працюю вже сорок п’ять років!

Як би поступили у цивілізованій країні? Хтось би зустрівся зі мною, знайшли б того привратника. Мовляв, один при «ісполнєнії», а тут незнайомий зупинився, ще й нахилився. Порозумілися б. Потисли один одному руки та й розійшлися.

Так це у цивілізованій країні. У нас же реакція була миттєвою, але у дусі злопам’ятного 37-го року. Начальник облСБУ М. Бобров викликав (!) «на ковьор» нашого редактора, настрахав його і змусив дати «опровєржєніє», де безапеляційно заявив: «Провєрка нє подтвєрділа даже факта, которий льог в основу статьи». Заодно змусив редакцію вибачитися перед непорочною СБУ. Обидва документи самі ж і «сочінілі», а точніше – сфабрикували.

У цьому неважко переконатися, бо ці «сочінєнія» набрані на одному аркуші і на одному комп’ютері.

І це ще не все. У нас вже давно нема редколегії, натомість є редакційна рада. Нелогічно, що редактор власноручно пише вибачення і не знає, як називається колективний орган управління газетою. Членів редакційної ради не збирали, зі мною вони не розмовляли, журналістського розслідування не проводили, а про своє вибачення прочитали вже в газеті.

Начальник облуправління СБУ М. Бобров змусив редактора взяти великий гріх на душу. Редактор не був присутній на місці події, і в цей день взагалі не був у Миколаєві. То як же він без примусу міг обмовити (оббріхати) свого багатолітнього колегу, старшого за віком товариша отаким недолугим перлом: «Редакционная коллегия газеты «Южная правда» приносит свои извинения коллективу Управления СБ Украины в Николаевской области за необъективную публикацию недостоверных фактов, изложенных в статье В. Олейника, дискредитирующих деятельность СБ Украины».

Не більше і не менше – а усієї Служби безпеки України. Так масштабно думає про себе М. Бобров.

Змиритися з цією безсоромною фальшивкою я не міг. Тим паче, що публікація попала на очі хворої дружини, і вона пішла на той світ у великих фізичних і душевних муках, боячись за долю чоловіка і всієї родини. Треба бути залізним, щоб витримати такі страждання жінки…

І я почав добиватися правди. Це зараз О. Турчинов і В. Наливайченко великі демократи і поборники справедливості. А коли вони тоді сиділи у есбеушних кріслах, то діяли у той же спосіб, що і М. Бобров. Я звертався до них по допомогу, писав листи-скарги Генеральному прокуророві Г. Васильєву, голові Комітету Верховної Ради з питань свободи слова та інформації М. Томенку, уповноваженій Верховної Ради з прав людини Н. Карпачовій, президентам Л. Кучмі і В. Ющенку та інші.

Вони або не відповідали, або відписувалися в інтерпретаціях М. Боброва. І всі стверджували, що такого факту встановити не вдалося. Я не раз пропонував показати мені ту зміну і впізнав би свого кривдника.

– У нас цього не прийнято робити, – запевняли чиновники СБУ.

– А якби він застрелив чоловіка?

Питання залишалося без відповіді…

Ці та інші факти змушують сумніватися у чесності наших пінкертонів.

Та найбільш цинічну відповідь я одержав від особи, чиї руки нічого не крали.

Прокуратура категорично не хоче порушувати кримінальну справу. У Гаранта прошу захисту. а він дає мені «мудру» пораду: «Ці питання повинні вирішуватися в судовому порядку».

Безвихідь!

Від постійного нервового напруження і стресів у мене виникла кривава виразка, яка, спотворивши обличчя, зайняла половину носа і проїла дірку, куди вже можна засунути пальця…

Цією недугою страждаю кілька років. Лікувався у трьох клініках, був у двох інститутах. Нічого не допомагає. Витратив купу грошей, а ситуація міняється лише на гірше.

Мені нічого не залишилося, як подати до суду на всіх згаданих осіб. Знайшов і сміливого адвоката, який погодився вести мою справу.

На відшкодування завданих мені і моїй родині матеріальних, фізичних, моральних збитків і втрат виставляю суму у п’ятдесят мільйонів євро. Звичайно, муки і страждання неможливо оцінити якоюсь сумою. Все, що я витратив на лікування, важко порахувати. Мені сказали, що зараз лише одна установа може взятися і вилікувати мене. І одразу ж попередили: якщо я навіть продам квартиру, то у мене не вистачить грошей на оплату тих послуг…

Мені вже пішов 81-й рік. Я багато пережив і багато бачив. Тому свідомий того, що в нашій країні незаможній людині неможливо виграти справу у будь-якому суді чи добитися правди…

На превеликий жаль, фальсифікатори усіх гатунків забувають про те, що незалежно від чинів, звань і посад усі ми станемо перед Вищим – Божим судом, кара якого буде жорстокою і неминучою. І це може окошитися на нащадках – аж до сьомого коліна.

Віталій ОЛІЙНИК,
ветеран журналістики

м. Миколаїв

Сообщение:

*

НОВОСТИ