Герої без п’єдесталів

Українці – миролюбна нація. Про це свідчать пам’ятники, які вони зводять. За часів незалежності в просторовій скульптурі України увічнювалась пам’ять про події війн, зокрема – Другої світової та в Афганістані. Позбавлена тиску комуністичної або імперської пропаганди, Україна творить образи воїнів-героїв по-своєму, виходячи з власного бачення картини світу. В образно-символічній мові сучасних скульптур є наскрізна особлива риса, що демонструє характер українського народу – відсутність пієтету до мілітаризму та уславлень військової агресії, а також осмислення сутності війни.

Коли сприймаєш серцем

Жителів України випробовували підбурюваннями до громадянських протистоянь, намаганням ментально та фактично поділити їх на «Схід» та «Захід», розхитуванням основ державної єдності, закидали про відсутність загальної ідеї, яка б об’єднувала народ, врешті-решт, розпочали відкриту агресивну війну. А українське суспільство не вірило у розкол, не мало потреби воювати між собою та з сусідами, наполегливо шукало мотивів для об’єднання і тої самої головної національної ідеї, на відсутність якої йому дорікали звідусіль.

Останні місяці показали, що насправді була і є в українців ідея, сила духу і вони усіляко противляться війні, що їм нав’язується.

Це беззаперечний факт нині, а тоді, коли жоден аналітик не міг ще навіть передбачити сьогоднішнього розвитку подій, позицію народу, його ставлення до війни можна було побачити у симпатіях до скульптурних пам’ятників, що припали до душі жителям країни і стали популярними.

Пам’ятник військовим льотчикам, що загинули
в роки Другої світової війни.
Пам’ятник воїнам-афганцям.

Як ми знаємо, обличчя міста чи села – це стан внутрішнього світу його мешканців. Споглядаючи лише пам’ятники у міському просторі, можна отримати досить достеменне уявлення про цінності, ідеали та настрої тамтешньої спільноти. Увазі читачів пропонується екскурсія кількома найпопулярнішими сучасними скульптурами в Україні, що закарбували пам’ять про війни та, подібно до лакмусового папірця, відобразили ставлення жителів країни до війни, до героїв.

 

 

 

Найпопулярнішим в Україні пам’ятником військовим на сьогодні є унікальний за універсальністю втілених у ньому символів та смислів – «Пам’ятник військовим льотчикам, що загинули в роки Другої світової війни», у вигляді скульптури українського актора Леоніда Бикова. Цей столичний пам’ятник, що розмістився на печерських пагорбах, є одним з тих символічних об’єктів, які однозначно та позитивно сприймаються всіма прошарками українського суспільства за його ідейним змістом та за втіленим у ньому образі героя-воїна. Скульптура актора постає в особі зіграного ним персонажа – капітана Титаренка з кінострічки 1973 року «В бой идут одни старики».

Пам’ятник вміщує у собі одразу декілька ціннісних смислів: це і пам’ять про війну та загиблих у ній воїнів, і пам’ять про всенародно улюбленого актора Леоніда Бикова, і образ персонажа капітана Титаренка – уособлення мужності, сили людського духу і доброти, почуття гумору та здатності до самопожертви заради інших.

Капітана Титаренка зображено сидячи на відламаному крилі від літака, довкола – широкий відкритий простір, схожий на летовище. Скульптуру називають однією з найулюбленіших та зворушливих для киян та гостей міста. У будь-яку пору року пам’ятник завжди уквітчаний, що говорить про постійну увагу до нього. Часописи писали, що у день його відкриття 2001 року у присутніх військових офіцерів на очах були сльози – таке сильне емоційне враження викликав створений скульптором Володимиром Щуром образ.

Звісно, популярність пам’ятника передовсім обумовлена популярністю постаті самого Леоніда Бикова та образів, які він зіграв у кіно. Для українських глядачів капітан Титаренко, зіграний Биковим, є втіленням ідеалу воїна з добрим серцем, який ніколи не впадає у розпач.

Узагалі українська історія багата на мужні, хоробрі особистості, вчинки яких вражають та викликають захоплення, і яких по праву можна назвати героїчними. Але чомусь пам’ятник саме Леоніду Бикову та образу персонажа Титаренка, якого він зіграв, має найпотужніший позитивний резонанс у суспільстві всього українського простору ось уже котрий десяток років поспіль. Цікаво зазначити: за результатами соціологічних досліджень, проведених 2010 року компанією Research&Branding Group, стрічку «В бой идут одни старики», зняту Леонідом Биковим, вважають найбільш популярним фільмом українського кіно 53% наших співвітчизників, що виводить її на перше місце за рейтингом.

Дослідниця кінематографу Лариса Брюховецька феномен популярності актора пояснює максимальним наближенням Леоніда Бикова до прадавніх типів української ментальності. Його постать можна назвати закодованою історією українського народу, гіркої долі українців і незнищенної життєздатності. Наголошуючи на зв’язку Леоніда Бикова з народом, його фанатичній відданості мистецтву й людям, дослідниця говорить про те, що всі зіграні актором ролі мають «відблиск його особистості».

Феномен Бикова, який запам’ятався глядачам поглядом добрих очей та м’яким українським акцентом, полягає у тому, що актор був зразком сутності духу українського народу, випромінював феноменальну харизму, формула якої полягає у поєднанні мужності, щирості та сердечності.

Унікальність його феномену також у об’єднуючій силі, в тому, що його постать та творчість стали загальноукраїнським культурним надбанням, тією беззаперечною цінністю, що сприймається однозначно позитивно та захоплено у будь-якому регіоні країни. Це суттєво відрізняє його від багатьох історичних особистостей чи діячів, що в одних регіонах сприймаються як зразки національного героїзму, а в інших до них ставляться вороже як до антигероїв.

Леонід Биков у житті та на екрані – це уособлення властивого українській культурі кордоцентризму – сприйняття життя передусім не через розум, а через серце. Жертовна філософія його «палаючого серця» є зразком побудови моралі в людській душі, як органі відчуття Бога, характерною особливістю української нації. Образ воїна у виконанні Леоніда Бикова це не залізний незворушний солдат, а унікальне поєднання природної рефлексії людини, якій болить доля свого народу, та стійкої мужності й самопожертви заради вітчизни. Український народ вподобав актора та зіграні ним ролі завдяки тому, що його персонажі щирі, їхні вчинки завжди апелюють до загальнолюдських цінностей, вони не шукають власної вигоди, а діють за велінням серця. І це свідчить про збереження тяжіння до кордоцентризму у сучасників.

Герой – це безкорисний лицар

Характерні риси воїна-захисника, втілені у пам’ятнику, що мають позитивний суспільний резонанс, засвідчують єдність уявлень про те, яким має бути герой. Ці риси чітко вимальовують також унікальний типаж «Лицаря», що є цікавим явищем в українській культурі. Сутність цього типажу розкривається як доблесть воїна-захисника, мужність і хоробрість якого була відображена в українському епосі – козацьких думах – своєрідній та колоритній лицарській творчості.

Український історик Юрій Фігурний, проводячи паралелі між культурами козацтва та середньовічного лицарства Західної Європи XII–XIV століть, робить висновки, що між ними є спільні риси – це «ідеал благородного борця, що не потребував майна, формував етичні погляди людей військових і аристократів. Такого воїна-лицаря поважали як людину, яка здолає будь-які перешкоди на власному шляху. Не володіючи нічим, окрім власного життя, і будучи готовим піддати його ризику у будь-який момент, коли це буде необхідно, він являв собою неперевершений взірець на шляху до своїх ідеалів. Зв’язок лицарського ідеалу з високими цінностями релігійної свідомості: співчуттям, справедливістю, вірністю, – жодним чином не був штучним і поверхневим», – стверджує історик. Зазначене повною мірою відноситься до образів, утілених Леонідом Биковим у кіно, та сутності образу київського пам’ятника.

Як відомо, героїзм розкривається через місію героя, від якої, в свою чергу, залежить еволюція людини. Пам’ятник на київських пагорбах позитивно резонує у суспільному сприйнятті через те, що апелює до глибинних почуттів через сердечне сприйняття світу, а тому знаходиться поза ідеологічними нашаруваннями мінливого суспільного устрою.

Трагедія Афганістану також близька українцям. Як відомо, до участі у збройних конфліктах за кордоном, у тому числі до афганської війни, Радянським Союзом було відправлено близько 620 тисяч громадян. З них загинуло 14553 особи, поранено – 469685, стали інвалідами – 10751, пропали безвісти 3280 призовників з України. З Києва до Афганістану було відправлено 5358 воїнів, загинуло 115 чоловік, стало інвалідами – 214, один пропав безвісти. Другий пам’ятник, на який звертаємо увагу, – меморіальний комплекс пам’яті воїнів України, полеглих в Афганістані 1979–1989 років (установлений у Києві 1999 року, неподалік від Києво-Печерської лаври, скульптор – Микола Кислий). Скульптурна частина меморіалу – це три постаті бійців, що ніби щойно вийшли з бою. Їх зображено без зайвої помпезності, без афектації емоційного стану і рухів, але з помітною глибиною переживань. Смисловим акцентом є фігура бійця, що сидить. Його обличчя не видно, а стан відчаю та неприйняття війни передає «психологія пози» персонажа.

Через біль до усвідомлення цінності життя

У розглянутих пам’ятниках, які мають душевний відгук у громадян, ми бачимо скульптурно-монументальний заклик суспільства ХХІ століття до майбутніх поколінь пам’ятати трагедії, що відбулись з ним. Створеними скульптурно-монументальними образами на ці теми українці ідентифікують себе як миролюбну націю, яка, пройшовши через жорстокі випробування ХХ століття, найвищою цінністю вважає людське життя та свободу і не бажає війни та насилля.

Такі пам’ятники, як скульптура Леоніда Бикова на київських кручах, скульптурна група воїнів-афганців та інші популярні у суспільстві пам’ятники, яких у рамках даної статті неможливо розглянути, – і солдат на Трухановому острові в Києві, і комплекс пам’ятників у Бабиному Яру та у Биківнянському лісі – викликають відчуття спустошеності, неминучості та ненаситності зла, що зламало людські долі, випорожнило душі, знецінило життя, знищило таланти.

Окрім зазначеного, слід відзначити ще один важливий момент у сприйнятті суспільством України війни та інших трагедій. Це – невинні жертви, які постійно присутні в українській історії, що сповнена трагедій та випробувань людського духу. Сучасні скульптурні пам’ятники свідчать про усвідомлення суспільством того, що від нього доля постійно вимагала непомірних невинних жертв, які ставали заручниками обставин. Характеризуючи історичну ситуацію, яка сталася з людством унаслідок тоталітаризму, філософ Мераб Мамардашвілі писав: «Світ ще досі сповнений неоплаканих жертв, залитий неспокутуваною кров’ю. Долі багатьох загиблих, невідомо за що, волають про сенс того, що сталося… Кров проступає то тут, то там, як за легендами на надгробках праведників, в абсолютно несподіваних місцях і поза будь-яким зрозумілим зв’язком…».

На цих прикладах та смислах, утверджених у них, видно, що попри впливи трансформаційних процесів суспільної пам’яті та вимоги нового часу, процес оновлення пантеону героїчних образів в Україні визначається передусім досить сильними національними характерами, що сягають генетичного коріння народу, а також переосмисленням сутності і змісту війни та насилля.

Саме тому жителі країни радше сприймають не міфічно-пафосні образи на кшталт радянських скульптурних супер-солдатів та напівбогів на височезних п’єдесталах, яким невідомі душевні муки, у чиїй поставі та обличчях закарбовано торжество перемоги і заклик до військової звитяги, а звичайну реальну людину, щедро наділену моральними чеснотами та силою духу, проте не позбавлену відчуттів утоми від боротьби та спустошення від втрат і руїн. Саме такою, наприклад, постає перед сучасниками фігура Титаренка-Бикова і саме такому образу воїна-героя найбільш симпатизує сучасне українське суспільство.

У цих тенденціях яскраво виражена відсутність мілітаристичної агресії, насаджуваної в якості ідеалу радянською епохою. На прикладі згаданих пам’ятників та всенародної симпатії до них можна констатувати, що, долаючи пострадянську епоху, українське суспільство змістило ціннісні вектори у гуманістичне поле, де найвищою цінністю є людське життя. Подібний набір чеснот можна вважати універсальною формулою ідеального героя та ідеальної постаті-символу, що здатна стати взірцем наслідування та загальнонародної пошани усього суспільства.

Як бачимо, уся історія людства свідчить про потребу у героїчному началі як орієнтирі слідування та основі суспільних ідеалів. Особливе значення та місце у героїчному пантеоні сучасників мають ідеали воїна-героя, який, ризикуючи чи жертвуючи своїм життям, захищає та рятує свій народ.

Героїчні ідеали відіграють роль об’єднавчих ціннісних центрів у соціумі. Саме тому при пошуку універсальних об’єднавчих символів українському суспільству, якщо воно прагне єдності, потрібно відійти від звичного останнім часом принципу протиставлення фігур героїчного пантеону і, уникаючи полярності ціннісних координат ментальності, змістити вектор суспільного діалогу в бік гуманності. Це означає, що потрібно шукати такі смисли, які отримають однозначний позитивний резонанс у суспільстві. Ще донедавна винайдення таких смислів було складним ідеологічним завданням. На сьогодні, вже не через повільні еволюційні процеси, а через жорстокий біль війни, заради виживання суспільство приходить до розуміння цінностей, до свідомого самовизначення та єдності.

Наталія ЖУРМІЙ,
культуролог

Сообщение:

*

НОВОСТИ