Сто весен прожила. І ще дві

Юлія Василівна Чеботарьова у свої 100 років ще порпалася на городі. Я уявив, як старенька неквапом згрібала натрудженими руками торішнє бадилля, помалу полола картоплю, проріджувала, стоячи на колінах, бурячок і моркву. Робила те, чому навчилася з голодного дитинства.

Зізнаюсь, їхав до шанованої селянки з надією побачити її за звичною справою на землі, з якої все життя черпала сили і енергію. На жаль, людський ресурс не безмежний.

…Юлія Василівна поволі вийшла до хатньої світлиці у супроводі старшого 81-річного сина Василя (на знімку). Поки бабуся утомленими життям очима уважно розглядала непрошеного гостя, Василь розповідав історію однієї фотографії.

– Останнім часом живу з мамою, так сталось, що доглядати її випало мені – один брат помер, інший тяжко хворий. Моя дружина з дітьми та онуками в Одесі. Так ось, недавно наводив лад у хаті і звернув увагу на мамине фото в рамці. Висіло воно на стіні шістдесят років, але я, утім, не тільки я, не звертав уваги на зворотний бік знімку, закритого пожовтілою газетою. А за нею була історія…

І справді історія. У 1949-му начальство Вознесенщини, певне, через брак бланків грамот та дипломів на портреті 37-річної селянки засвідчило їй глибоку шану і повагу. «За відмінне виконання виробничих завдань на будівництві дороги Київ – Одеса… колгоспниці тов. Чеботарьовій Юлії присвоєно почесне звання «Передовик народної стройки» і занесено на районну Дошку пошани» (за оригіналом).

Син показує матері сімейну реліквію: «Памятаєте?». Старенька погано чує, але по губах прочитала запитання і кивнула головою, ледь усміхнувшись.

Вона багато чого і досі тримає в пам’яті. Втратить її – то вже буде не життя, казала завжди дітям і онукам (до слова, їх у неї шестеро, і правнуків стільки ж). Згадувала завжди дядьків, що гасали Олександрівкою після революції 1917-го. І похорони мами, що вмерла від голоду згадувала (сама Юлія з братом дивом вижили, бо у газдів працювала зрання до ночі). І про окупацію, післявоєнну відбудову розповідала.

Василь Григорович у свою чергу пригадує, як німці, що жили в їхній хаті, чемно поводилися, не дозволяючи браттям по зброї виловлювати їхніх курей. «Спали на підлозі, а ми з мамою на печі».

Секрети довголіття Юлія Василівна не розкриває. Бо і уявлення про це не має. «Їла, що було на городі та в магазині. Горілки й тютюну не визнавала, а ось трави збирала і сушила. Фізично працювала не покладаючи рук – оце, може, секрет? Санаторії, дієти, лікарні? Та ні, Бог милував».

Між іншим, київський світило академік Геннадій Бердишев вважає, що людський організм здатен функціонувати 121 рік. Рекомендує жити, як бабуся Юлія, але не перевантажувати себе фізично, пити реліктову – після замороження – воду. Хороші гени не ігнорує, а вважає одним з факторів довголіття.

Нині найстаршою жінкою планети є 116-літня японка, яка спала все життя не менше восьми годин на добу. В Україні довгожителів (100-річних) – 1200-1500 громадян. Жінок серед них в чотири рази більше…

Я прощався з Юлією Василівною з тяжким серцем. Не знав, чого бажати 102-річній. Довголіття, щастя, достатку? Побажав життя без болю.

Іван ІЛЛЯШ, «Сільські вісті»
Фото автора

Сообщение:

*

НОВОСТИ