Історія первомайської волонтерки,або як Ольга на Різдво зустрічала воїнів АТО

З Ольгою Зінченко, нині волонтеркою, я знайома багато років поспіль. Пам’ятаю її з далеких дев’яностих, коли вона була прикута до ліжка важкою хворобою, коли в її тілі ледь жеврів дух. Тоді мало хто сподівався на її одужання, а лікарі радили рідним готуватися до найгіршого. І якби не її наполегливість та величезна жага до життя, могло б сьогодення і не бути.

Далеко позаду дев’яності, як і позаду невиліковна хвороба. Ольга, дякувати Богові, видужала, хоча біль час від часу все ж нагадує про себе. Вона рідко згадує про часи своєї недуги і практично ніколи не скаржиться на негаразди. Як кажуть, хвороба її загартувала і навчила боротися за життя. А ще у Ольги загострилося почуття справедливості, і сьогодні вона не може собі дозволити пройти повз чуже лихо, як і не може стояти осторонь суспільних катаклізмів.

Як тільки в Україні почала зароджуватися революція, жінка встала в перші лави на Майдані. Від першого до останнього дня була серед активістів і завзято боролася з тодішнім владним режимом. Згодом виступила ініціатором створення в Первомайську громадської організації «Орлик». Численні акції за мир, флеш-моби та патріотичні заходи стали для неї та її соратників часткою життя. Коли почалися воєнні дії на сході країни і виникла потреба у допомозі бійцям, Ольга одна із перших стала займатися волонтерством.

Сьогодні вона – волонтер зі стажем. За плечима не одна поїздка в зону бойових дій, робота з громадськістю, спілкування з воїнами. В її арсеналі десятки телефонів бійців, які перебувають у гарячих воєнних точках. З ними вона спілкується мало не щодня. Дізнається про їхні потреби та нужди, а потім працює з громадськістю, владою, підприємцями та бізнесменами. Ольга переправила за цей час у зону АТО десятки бронежилетів, каски, спальні мішки, теплі речі, каву, цигарки, усіляку провізію, і сьогодні вона не уявляє свого життя без цих турбот.

– Бог мені подарував життя заново недаремно, – говорить жінка. – Мабуть, для того, щоб я сьогодні стала тим, ким я є.

Вона, звичайна українка, далека від військової справи, сьогодні стала помічницею і рятівницею для наших захисників, доставляючи в зону бойових дій найнеобхідніше. За словами Ольги, в місті її підтримує більшість. Лише одиниці можуть відмовити у допомозі. Зазвичай підприємці роблять знижки, коли дізнаються, що товар для армійців, керівники підприємств надають посильну допомогу, та й пересічні городяни допомагають хто чим може.

А днями Ольга зустрічала воїнів з АТО, які приїхали додому на короткий різдвяний перепочинок. Радість і смуток переплелися в цій зустрічі.

«Відрядження» на Різдво

Ігор Коваленко повернувся з Донецького аеропорту, де провів п’ятнадцять пекельних діб. Там він разом з однополчанами захищав новий термінал аеропорту. Своїм новим статусом «кіборга» не переймається, а про бійцівське буття розповідає скупо і неохоче.

– Якби не волонтери, – говорить Ігор, – не знаю, як би ми виживали. Дякуємо, що вони відразу відгукуються на наші прохання і у міру можливостей забезпечують найнеобхіднішим. Сьогодні нам не вистачає тепловізора й бінокля. Ці пристрої нам украй необхідні. Будемо просити Ольгу, щоб вона посприяла в цьому. А ще я хотів би подякувати Василю Миколайовичу Капацині за бронежилет, який урятував життя моєму товаришу. Передайте подяку особисто від мене, – з особливим теплом у голосі сказав про це «кіборг».

Дякував волонтерам і Юрій Танасов, який теж днями повернувся з гарячої точки з-під Маріуполя.

– Тьотя Оля (так хлопець називає волонтерку) нам дуже допомагає. Якби не її підтримка, не знаю, як обернулися б наші справи, – ділиться Юрій. – Ось і зараз переймається тим, як нас відправлятимуть назад.

До слова мовити, з цим питанням волонтерка разом з бійцями завітала до мерії Первомайська, де вони зустрілися з міським головою Людмилою Дромашко. Обговоривши нагальне, бійці поспішили на вихід, бо ж невирішених питань ще багато, а перепочинок недовгий – усього десять діб. За цей час треба багато чого встигнути.

…Та найболючіше – зустріч з матір’ю загиблого товариша Ігоря. Вона має приїхати з Нової Одеси, щоб забрати документи сина. Ігор і сам би поїхав, та дружина захворіла, тож прийняли рішення зустрітися на автовокзалі у Первомайську.

І ось ця тривожна й гірка мить… Заплакана матір і зблідлий боєць. Він тримає в руках паспорт її сина Олега Нетребка. Жінка ж від нестями голосить і просить Ігоря розповісти про смерть її дитини. Людмила Іванівна не вірить у те, що син загинув, хоч і отримала похоронку ще наприкінці листопада. Та підтвердження тому ні у кого не може добитися. Як і не може отримати «вантаж 200».

– Чому ніхто не хоче мені говорити правди? – з надривом у голосі промовляє матір. – Чому всі від мене відвертають очі і ніхто не хоче розповісти, як моя дитина загинула?..

Жінка уже більше місяця звертається в усі відповідні інстанції, а звідти – лишень мовчання. «Не знаємо, нічим не можемо допомогти», – таку відповідь надають їй у військкоматі, в лікарні, в міській раді. Лише в обласній прокуратурі порадили здати аналізи на ДНК.

Нічого не може сказати й Ігор, тільки повторює одне – ваш син загинув, як герой. Поруч стоять бліді Юрій і Ольга, не знаходячи слів. На душі усім важко й журно…

Олегу Нетребку було лише тридцять чотири. На весну збирався одружитися. Матір вірить, що він живий, а якщо ні, то просить підтвердження. З тим і поїхала жінка до Нової Одеси, міцно притиснувши до грудей паспорт сина. Можливо, колись вона зможе дізнатися правду…

З важким серцем і ми покидали місце зустрічі. Та життя продовжується. Тож мусимо думати сьогодні про тих, хто потребує нашої допомоги, про Ігоря і Юру, про Олега і Андрія, про тих бійців, які, не вагаючись, пішли боронити суверенність і незалежність нашої держави.

Днями воїни знову відбули в місця дислокування своїх частин. Проводжала їх і волонтерка Ольга. Вона таки зуміла знайти транспорт для них. Допомогли місцеві підприємці. Та жінка бідкається, що з часом бажаючих надавати допомогу волонтерам стає все менше. Можливо, свята на заваді? А можливо, криза дається взнаки? Та не хотілося б думати, що серця наші черствіші стали. Віриться, що допомога армійцям з боку громадськості і надалі буде такою ж активною, бо ж у всі часи світ тримався і тримається на милосерді й доброчинності, на людяності й доброті.

Дещо про благодійність і піар

І наостанок хотілося б нагадати, що благодійність – це не просто красиві вчинки та яскраві слова, а щире прагнення бути потрібним комусь у скрутну хвилину, і ми маємо тому яскраві приклади. Та це вже тема наступній статті.

І насамкінець: матеріал написаний не для піару, як то часто практикується сьогодні. Це – реальна розповідь про людей, які вважають своїм обов’язком допомагати іншим. Озирніться, вони поруч з нами і роблять це від  щирого серця. Вони не шукають, як декотрі, негаразди, вони не «люструють» й не кидають інших у смітникові баки, а чесно й добросовісно роблять свою справу. Справу, котрої так потребує наше суспільство.

Наталія КЛИМЕНКО

Сообщение:

*

НОВОСТИ