Не залишили із бідою наодинці: як миколаївці допомагають вимушеним переселенцям

Ось уже скоро виповниться рік, як спалахнули буремні події на Донбасі. Усе починалося з «невинних» захоплень органів державної влади та доволі велелюдних маршів на підтримку «руського миру».Далі відбулися так звані «референдуми», що проходили «вельми демократично» – під дулами автоматів терористів та всупереч українському законодавству. Усе ж закінчилося дуже сумно – повномасштабними бойовими діями, під час яких загинули сотні українських військових та тисячі мирних мешканців, а «принагідно» було зруйновано значну частину підприємств, комунікацій та житлових будинків. Десятки тисяч жителів багатостраждального Донбасу, рятуючись від звіриного оскалу війни та тягот окупації, залишили рідні домівки та виїхали до мирних регіонів України. Частина з них осіла на Миколаївщині – за офіційними даними, на кінець січня 2015 року ця цифра становила 7590 вимушених переселенців з окупованих територій Донбасу та Криму. Населення невеличкого районного центру!

Усіх цих людей потрібно десь розселити, поставити на облік, призначити соціальну допомогу, за можливості – працевлаштувати. Яким є життя наших братів та сестер зі сходу, з якими проблемами вони стикаються і хто їм у цьому допомагає – спробував розібратися кореспондент «РП». З вимушеними переселенцями я спілкувався в приміщенні Миколаївського обласного фонду соціальної допомоги малозабезпеченим – сюди минулої п’ятниці прийшли десятки переселенців, щоб отримати найнеобхідніші продукти харчування.

Більшість моїх співбесідників відзначила, що пересічні миколаївці дуже привітно та з розумінням ставляться до них. За їхніми словами, звичайні люди допомагають чим можуть – і речами, і продуктами харчування, та й просто добре слово неабияк зігріває людей, що опинилися в скруті. А ось щодо відповідальних осіб, то деінде, як поскаржився дехто з моїх співрозмовників, їм доводилося стикатися і з бюрократизмом, і неуважністю, а подеколи і з грубістю окремих посадовців. Але, зрештою, всі переселенці таки зареєструвалися на облік у соціальних установах і отримують грошові виплати на дітей, пенсії, інші види соціальної допомоги.

Утім, послухаємо невигадані історії самих людей. Деякі з них попросили не публікувати у газеті їхні прізвища – насамперед, з міркувань особистої безпеки, бо в багатьох із них на окупованих територіях залишилися родичі та знайомі.

Наталія Петрівна С., м. Луганськ:

– Я мешкала і, сподіваюсь, і надалі буду жити в своєму рідному місті Луганську. Свого часу успішно займалася підприємництвом, а на момент початку війни вже була пенсіонеркою. 17 червня, після початку активних військових дій, ми із дорослим сином залишили рідну домівку – вирушили до Києва. Син знайшов роботу і залишився у столиці, а я наприкінці липня приїхала на Миколаївщину, до Нової Одеси, адже тут живе моя сваха. Чоловік залишився у Луганську, бо там треба комусь і за квартирою приглядати, і за майном. Ось так і живе наша родина – за кілька сотень кілометрів один від одного.

Звичайно, отримую пенсію, але її розмір, на жаль, є мінімальним. Із задоволенням би ще підробляла, але в Новій Одесі знайти роботу важко, а їздити кожен день до Миколаєва – значна частина зарплати піде на дорогу…

Вимушені переселенці отримують продукти харчування.

На жаль, доводилося стикатися і з байдужістю, і з формалізмом у роботі деяких відповідальних осіб. Я зверталася до Червоного Хреста в Миколаєві й відчула грубе ставлення до себе. Розумію, що в них маленькі зарплати, не вистачає коштів, але ж навіщо грубіянити? Після мого простого запитання мене опустили, що називається, нижче плінтуса.

Сьогодні от уперше прийшла до благодійного фонду. Дізналася про його діяльність від друзів з Луганського земляцтва, ті схвально відгукувалися про цю організацію.

Анна Сергіївна, м. Луганськ:

– Ми мешкали в пригороді Луганська. У вересні минулого року у нас точилися найзапекліші бої, тож я з двома неповнолітніми дітьми – одному три, другому десять років – виїхала до Миколаєва. У нашій квартирі в багатоквартирному будинку не залишилося жодної цілої шибки! Та це ще нічого, бо в сусідню квартиру взагалі влучив снаряд. А найстрашніше, коли від вибухів гинули люди…

На родину отримуємо допомогу переселенцям – 2200 гривень, на ці кошти і живемо. Звичайно, спасибі за цю підтримку державі, але… 1250 гривень платимо за оренду квартири, ще частина грошей іде на оплату комунальних платежів. Як Ви розумієте, на життя залишаються крихти… На щастя, люди, які дізнавалися про нашу історію, допомагали нам хто чим може – і речами, і продуктами харчування. Намагалася знайти роботу – але хто мене візьме з маленькими дітьми?

Наталія М., м. Донецьк:

– Я приїхала в Миколаїв наприкінці липня – тоді, коли на вулиці стали щодня, щохвилини стріляти. З собою взяла трьох дітей – віком 14-ти, 4-х і одного року, а чоловік вирушив на заробітки. Щоправда, одразу залишити палаюче місто не вдалося – цілий тиждень чекали потяг.

Спочатку думали, що приїдемо на місяць, тож із собою взяли лише літні речі. Мені ще пощастило – у Миколаєві живе моя рідна сестра, яка виділила нам кімнату для проживання. Від держави отримуємо 2400 гривень, ці гроші дуже виручають. Водночас ми дуже вдячні всім небайдужим людям. Батьки однокласників мого старшого сина принесли нам цілу купу різних речей, особливо для найменшенької. І в школу, і в дитячий садок прийняли дітей без будь-яких зволікань. Допомагають нам і у місцевій релігійній громаді.

Аркадій Пугаченко (праворуч) передає мікрохвильову піч Олегу Єгорову.

У відділенні Товариства Червоного Хреста, що по вулиці Чайковського, нам надали спальний мішок, обігрівач, постільну білизну, набори побутової хімії тощо. А нашій дитинці дісталася величезна упаковка памперсів, які б ми не змогли купити через нинішню дорожнечу.

Словом, жити можна. Тут ми почуваємось, як удома, але все ж дуже хочеться повернутися до рідного міста. Я дуже переживаю за родичів, котрі залишилися у Донецьку, – це моя свекруха та 86-літній дідусь мого чоловіка. Їхнє становище настільки скрутне, що ми навіть надсилаємо їм частину своїх грошей.

Світлана, м. Докучаєвськ Донецької області:

– Я, мої батьки та дитина залишили Донеччину лише три тижні тому. Тільки-но ми виїхали з міста, як там почалося сильне бомбування. Більшість з моїх земляків воліє виїхати на мирну Україну, але не у всіх є на це гроші.

Деякий час я працювала в Донецьку. Але з січня полишила роботу, бо зовсім перестали платити зарплату. Нас виручало лише своє господарство – городина, консервація, бо ми мешкаємо в приватному домоволодінні.

У Миколаєві оселилися у друзів. Перший тиждень ми відсипалися, адже було дуже незвично – просинаєшся, а кругом тихо і не стріляють. Майже одразу по приїзді звернулися до відділення Департаменту соціального захисту населення у Центральному районі. Там нам допомогли оперативно оформити документи на отримання допомоги вимушеним переселенцям. Я жодного разу не чула злого слова на нашу адресу, навпаки, всі люди нам дуже співчувають і ідуть нам назустріч у вирішенні наших повсякденних проблем.

Олег Єгоров, м. Дзержинськ Донецької області:

– У серпні, коли почалися активні бої, ми виїхали спочатку в Одесу, де два місяці жили в одному із санаторіїв. За цей час волонтери підібрали нам для проживання будинок у селі Козирка Очаківського району Миколаївської області. Разом зі мною стали вимушеними переселенцями дружина, 11 дітей та двоє онуків. Старша донька, якій 23 роки, живе зі своєю сім’єю окремо.

Усі документи на дітей переоформили, тож отримуємо відповідні виплати. Щоправда, досі ще не можемо оформити допомогу по малозабезпеченості – то довідки не вистачає, то ще чогось.

Бог і люди нам допомагають. Тільки ми приїхали на нове місце, як нові сусіди почали приносити хто картоплю, хто дитячі речі. Дуже ми дякуємо за надану допомогу, а також чуйність та увагу працівникам обласного благодійного фонду соціальної допомоги малозабезпеченим. Днями у фонді нам завантажили цілу машину овочами та іншими продуктами!

У Дзержинську я працював шахтарем. А у Козирці півроку трудився на винзаводі. Нині ж звільнився, бо потрібно підшукати нове житло – невдовзі ми мусимо залишити будинок, який займаємо. Водночас підшукую собі роботу – маю досвід і зварника, і працівника залізниці, займався також оздоблювальними роботами на будівництві.

Редакція сподівається, що, прочитавши цю статтю, потенційні роботодавці відгукнуться та допоможуть із працевлаштуванням Олега Єгорова, на утриманні якого – 20-річний син та дев’ять неповнолітніх дітей. До речі, приємний штрих до цього репортажу – в той день, коли я був у обласному благодійному фонді, сім’я Єгорових отримала у подарунок велику мікрохвильову піч. Цю вельми корисну техніку надала миколаївська родина Янішевських.

Того ж дня солідні продуктові набори отримали близько 50-ти сімей вимушених переселенців. У кожному такому «кошику» – борошно, крупи, макарони, олія, чай, консерви рибні та м’ясна тушонка, овочі із борщового набору – картопля, буряк, цибуля, морква, капуста, а також предмети особистої гігієни. Кожен із отримувачів допомоги залишав фонд у доброму гуморі, при цьому дехто «жалівся» на надто важкі пакунки.

До нашої розмови долучається Аркадій Пугаченко, керівник обласного благодійного фонду соціальної допомоги малозабезпеченим: «Ми роздаємо переселенцям ті продукти харчування та речі, котрі є у нас на сьогоднішній день, – це все те, що пожертвували підприємства всіх форм власності та небайдужі громадяни. Останнім часом видаємо людям досить пристойні продуктові набори. Тож спасибі всім за чуйність та небайдужість, здатність творити добро». Користуючись нагодою, хотів би закликати усіх небайдужих громадян приносити насамперед товари повсякденного вжитку – кухонний посуд, постільну білизну, побутову техніку, дитячі памперси тощо.

З липня минулого року допомогу продуктами харчування отримала тисяча сімей, або близько 3 тисяч чоловік. Ще 1800 осіб отримали одяг, взуття та предмети побуту. За словами керівника фонду, найбільш вагому допомогу надали такі підприємства, як «Сандора», «Елеваторпромсервіс», «Еко-Транс» супермаркети «Еко-маркет», «Край», «Таврия В»(на вул. Глинки, Корабелів та Малій Морській). А серед регіонів області на заклик про співпрацю уже відгукнулися сільгоспвиробники Братського, Вознесенського, Єланецького, Миколаївського, Новоодеського та Новобузького районів. Вони привезли овочі, крупи, олію, макаронні вироби, консервацію. «Координують нашу діяльність, за підтримкою керівництва міста і області, департамент соціального захисту облдержадміністрації та відповідна структура Миколаївського міськвиконкому, хочу подякувати їм за співпрацю. Але кожного разу сльози на очі навертаються, – ділиться з нами Аркадій Григорович, – коли до фонду приходить старенька бабуся і приносить із собою нехитрий скарб – якусь цибулинку, моркву, закрутку із салом. Доземний вам за це уклін, дорогенькі мої!».

До уваги вимушених переселенців!
Миколаївський благодійний фонд соціальної допомоги малозабезпеченим розташований
за адресою: м. Миколаїв, вул. Луначарського, 2. Тел.: 57-57-39.

Андрій ТЮРІН
Фото автора

Сообщение:

*

НОВОСТИ