Вкрадене дитинство, або Як матір, звертаючись у численні державні інстанції, ось уже понад року намагається повернути свого малолітнього сина. Поки що марно…

У сімейному житті – як у довгому плаванні. Вряди-годи шлюбний корабель, що не так давно впевнено розрізав водну гладь під повними вітрилами та при ясній погоді, раптом потрапляє у негоду, а подеколи – й справж-ній шторм. Небо затьмарюється темними хмарами, посилюється вітер, і ось уже наш красень-парусник тріщить та згинається під натиском невблаганної стихії. Та навіть коли врятувати шлюб не вдається, головне завдання для вже колишніх родичів – у першу чергу дбати про дітей та звести до мінімуму негативні наслідки від розлучення батьків. Адже ніжна дитяча душа – немов тендітний зелений паросток, що неодмінно тягнеться до сонця. Але й зламати його так легко, лишень одним необережним рухом…

Дівочі мрії і «принц» із… рушницею

Дзвінок на редакційний телефон змусив відкласти убік всі справи та негайно вирушати у відрядження. І підстава для цього була, погодьтеся, більш ніж неординарна. «Я не можу повернути свого п’ятилітнього синочка вже більше року, – у слухавці тремтів від хвилювання молодий жіночий голос. – Допоможіть хоч ви, журналісти, бо до кого б я не зверталася, ніхто мені не може зарадити у моїй біді».

…І ось я у Новому Бузі. Виход-жу з автобуса, де на мене вже чекає молода охайна жіночка. Але попри юний вік – Олександрі не виповнилося ще й тридцяти, обличчя жінки, а поготів очі, краще за слова видають непрості випробування, що їй довелося пережити. У погляді молодої жінки читається і невимовний біль, і неприхований смуток, що межує із душевною травмою та зневірою. І це не дивно, адже позбавити матір малолітньої дитини – то чи не найбільше покарання для будь-якої неньки. Але чим завинила Саша і хто знущається з неї?..

Біографія Олександри Дорошенко (у дівоцтві – Дрондель) цілком типова для нашого часу. Народилася вона у селі Веселий Поділ Новобузького району в звичайній родині сільських трудівників. Дівчина зростала в атмосфері батьківської турботи та любові. Водночас мати та батько прищепили Саші порядність та повагу до людей, а також навчили її всім навичкам, що ними має володіти заміжня жінка – прибрати, приготувати обід, іншій хатній роботі.

Звісно ж, як і інші дівчата, Олександра вірила у велике і чисте, немов неосяжна блакить неба, кохання. Вона чекала свого принца, і той не забарився. Ще по закінченні дев’ятого класу дівчина познайомилася на сільській дискотеці з Валерієм із сусіднього села. Молодята почали зустрічатися. Пару років романтичних побачень – і ось, навіть не дочекавшись повноліття, Саша і Валера пов’язують себе узами Гіменею. Сімейним «гніздечком» молоді обрали будиночок у селі Софіївка, що належав батькам Валерія. У 17 років Саша народжує доньку Наталку, а за п’ять років – синочка Вадика.

– Чи була між нами любов? – Олександра на мить замислюється, і її погляд дещо пом’якшується. – Мабуть, так, бо інакше я заміж не виходила б та дітей не народжувала. Не стало перешкодою для наших стосунків і те, що ще під час наших зустрічей Валерій вряди-годи заглядав у чарку. Тоді я думала, що ця його пристрасть згодом минеться, адже потрібно буде працювати та виховувати дітей.

Та, за словами жінки, із кожним роком поведінка чоловіка все частіше стала її занепокоювати, а подеколи – відверто лякати. «Якось він приїхав уночі п’яний, навів на мене рушницю і каже: «Зараз вб’ю», – згадує Олександра. – Але я його любила і закривала на все це очі. Та Валерій і не думав зупинятися, ба більше, іноді навіть не ночував удома. Про його допомогу у веденні домашнього господарства годі було й мріяти».

«Мамочко, мене папка до тебе не пускає…»

Однією із останніх краплин, що переповнили чашу терпіння Олександри, стало знущання з доньки.

– Моя свекруха Олена Іванівна, – повертається до подій майже дворічної давнини Саша, – якось сказала Валерію, що буцімто в його брата Євгена Наталка вкрала якісь гроші. Тож він у дві години ночі залетів п’яним до малої, витягнув її з ліжка і поволок повз декілька кімнат. Після чого почав бити дитину лозиною – по спині, руках, голові… Унаслідок побоїв тіло доці вкрилося численними синцями, в неї виникли проблеми зі здоров’ям. Я вже збиралася подати заяву до міліції, але Олена Іванівна та Валерій таки вмовили, щоб я цього не робила і не ламала йому життя. Я знову пожаліла…

Як стверджує Олександра, чоловік також чинив неабиякий психологічний тиск на неї та Наталку – постійно обзивав, чіплявся з будь-якого приводу, іноді навіть розпускав руки. «Так, – згадує Олександра, – Валерію не подобалось те, що донька повненька і багато їсть. Річ у тім, що в дитинстві дитина сильно, протягом кількох років, хворіла, я часто лежала з нею у лікарні. Коли ж Наталка пішла на поправку, в неї прорізався здоровий апетит. Але ж це не підстава кричати на неї, мовляв, «досить жерти, як то порося!». За словами жінки, постійні тортури та відсутність будь-якої допомоги по утриманню господарства та догляду за дітьми призвели її до тривалого стресу та нервового перевантаження – вона потрап-ляє до лікарні.

Наприкінці грудня 2013 року жінка, таки не витримавши тривалих знущань, з дітьми переїжджає жити до батьків у село Веселий Поділ. Утім, Валерій періодично забирає сина та доньку погостювати в себе – при цьому Олександра не чинить будь-яких перешкод батькові бачитися зі своїми дітьми.

Та одного разу, 3 лютого минулого року, чоловік повернув матері лише Наталку. «Сказав, що віднині Вадик житиме у нього», – із цими словами сльози знову навертаються на очі Олександри.

– За кілька днів після цього, – пригадує подробиці тих подій жінка, – Валерій зателефонував мені і попросив терміново приїхати, бо синок захворів. Але коли я прийшла до оселі свекра та свекрухи, де на той час перебувала дитина, Олена Іванівна мене до Вадима навіть не пустила. Я стукала, плакала, вмовляла, але все було марно. Підійшовши до тієї кімнати, де була моя дитина, побачила по інший бік вікна Вадика. Той плакав і кричав крізь шибку: «Мамочко, я дуже хочу до тебе, але папка не пускає».

Намагаючись повернути свою рідну кровиночку, Олександра Дорошенко невдовзі пише заяву в районний відділ міліції, а також звертається до органу опіки та піклування при Новобузькій райдержадміністрації.

– 11 лютого 2014 року Олександра Дорошенко вперше прийшла до нас зі своєю проб-лемою, – зазначає секретар комісії з питань захисту прав дітей Новобузької райдержадміністрації, головний спеціаліст служби у справах дітей РДА Тетяна Буфалова. – Члени комісії здійснили виїзд на місце і оглянули помешкання, в яких проживають обидві сторони конфлікту. Звернули увагу на те, що Олександра мешкає в теплому, затишному, просторому будинку, де є всі необхідні умови для утримання дітей. А головне – всі відзначили чудовий психологічний клімат, що панує в цій оселі, доброзичливість як Саші, так і її батьків. Нас здивувало те, що вони навіть не сказали жодного кривого слова про Валерія та його родичів. А ось будинок, де проживає чоловік, – хоч і великий, але якийсь необжитий. Там навіть були відсутні продукти харчування. До того ж, ми почули чимало бруду на адресу Олександри.

Члени комісії також здійснили повторний виїзд до будинку, де мешкає Валерій Дорошенко. «Але цього разу, – каже Т.?Буфалова, – нас впустили в хату лише після наполегливої вимоги прокурора, який був із нами».

За результатами цих виїздів та аналізу ситуації орган опіки та піклування робить однозначний висновок – враховуючи те, що мати належним чином дбає про дітей, за місцем проживання характеризується позитивно, між матір’ю та дітьми існує тісний психологічний зв’язок, діти мають проживати спільно з Олександрою. 26 лютого 2014 року комісія з питань захисту прав дитини Новобузької райдерж-адміністрації затверджує цей висновок своїм рішенням, а також визначає дні та часи, коли діти матимуть змогу бачитись зі своїм батьком без присутності матері та їздити до нього в село Софіївку.

Проте це рішення брутальним чином не було виконано Валерієм Дорошенком. Ба більше, Олександра стала відчувати неабиякі перешкоди при спробі відвідати свого сина.

Конфлікт в об’єктиві Феміди

«За понад рік, що минув з моменту викрадення Вадика, – зазначає жінка, – я лише декілька разів була допущена до побачень із своїм хлопчиком. А з кінця листопада минулого року я такої можливості навіть не мала. Крім того, коли я випадково побачила Вадика в центрі Нового Бугу – він сидів у батьковому автомобілі, то одразу ж кинулася до нього. Побачивши це, 

Валерій накинувся на мене, при доньці почав ображати та щосили кинув на машину, через що я відчула сильний біль у руці та боку. Я написала заяву про нанесення мені тілесних ушкод-жень у райвідділ міліції, але згодом справу було закрито».

Намагаючись відстояти свої законні права, Олександра звертається до органів Феміди, й протягом кількох місяців триває судова тяжба між уже колишнім чоловіком та жінкою. Новобузький районний суд під головуванням судді Н.О. Васильченко, дослідивши всі матеріали справи, зокрема встановив, що «відповідач зловживав алкогольними напоями, а подекуди навіть застосовував відносно дружини фізичне насилля». Крім того, як йдеться у рішенні суду, «на неодноразові вимоги матері повернути сина Валерій Дорошенко відповідав категоричною відмовою».

У своєму зустрічному позові Валерій просив визначити місце проживання дітей разом із ним. В обґрунтування своїх вимог чоловік наголошував на тому, що хвороба Олександри нібито не дозволяє їй самостійно утримувати та виховувати спільних дітей.

Та у судовій залі було з’ясовано, що хвороба матері та інші обставини жодним чином не заважають Олександрі спільно проживати та утримувати двох дітей. Адже, як зазначається у судовому рішенні, хвороба жінки якраз і виникла внаслідок гострого стресу та надмірних переживань під час шлюбу. А «аргумент» Валерія про те, що нібито Олександра не цікавиться життям сина, був повністю спростований документально. В акті, складеному фахівцем з соціальної роботи 4 березня 2014 року, йдеться про те, що коли вона намагалася відвідати сина в селі Софіївка, дитина перебувала разом із батьком у місті Миколаєві.

Вирішуючи спір про місце проживання дитини, суд також урахував, що дитина може бути розлучена із матір’ю лише за виняткових обставин (принцип 7 Декларації прав дитини, проголошеної Генеральною Асамблеєю ООН 20 листопада 1959 року).

Тож, детально розібравшись у конфліктній ситуації, районний суд 23 липня 2014 року ухвалив рішення «відібрати малолітню дитину у Валерія Дорошенка та визначити місце його проживання разом із матір’ю».

І що ж – батько малолітніх дітей погодився із рішенням Феміди, яке є виваженим не лише з точки зору юриспруденції, а й з точки зору суспільної моралі та, врешті-решт, здорового глузду? Адже неможливо різати по-живому – розлучати матір із зовсім малою дитинкою, а сестричку – з братиком.

Де там… Валерій подав апеляцію на рішення Новобузького райсуду до обласного Апеляційного суду, вперто намагаючись довести свою правоту. А оскільки рішення районного суду на той момент не набуло чинності, Олександрі залишилося лише чекати повторного розгляду в апеляційній інстанції, а також… тихо плакати у подушку довгими безсонними ночами.

Зрештою, 11 вересня минулого року колегія суддів судової палати в цивільних справах Апеляційного суду Миколаївської області (головуючий – З.Л. Шолох, судді – О.О. Данилова, В.В. Коломієць) приймає рішення, яким у цілому підтверджує висновок своїх колег із Новобузького суду. Але при цьому колегія суддів, вважаючи, що суд першої інстанції передчасно застосував відносно відповідача Валерія Дорошенко правові санкції щодо негайного відібрання сина Вадима, одним із пунктів свого рішення постановив «передати (виділення мої. – А.Т.) малолітнього Дорошенка?В.В. від батька до матері». Зверніть увагу, читачу, на ці терміни, далі стане зрозуміло, чому я на них наголошую.

Чиновники рапортують, та результат – нульовий

Але навіть коли рішення набуло законної сили – а це одразу з моменту проголошення – Валерій не поспішав виконувати те, що йому наказали високим іменем України. А саме – негайно передати хлопчика матері. Минуло вже понад півроку з моменту винесення судового вердикту, але різні державні служби та інстанції досі не можуть допомогти матері повернути сина.

– Куди я тільки не зверталася, причому неодноразово, – а це і міліція, і прокуратура, і виконавча служба, голова райдержадміністрації та обласні начальники тощо – все марно, – у розпачі каже Олександра Дорошенко. – Якщо є у цій державі справедливість, то як її добитися?

За відповіддю на це непросте запитання журналіст «РП» пішов по «чиновницькому колу», яке молода жінка проходила далеко не один раз. Усюди, де б не побував газетяр, посадовці – всі як один – обурювалися діями батька дитини та висловлювали свою підтримку матері малолітнього хлопчика. Це – на словах. А на ділі?

– Я точно не знаю, що там відбулося, бо обійняв цю посаду лише в травні 2014 року. Але ситуація під моїм контролем, і ми однозначно на боці дитини, – бадьоро запевнив мене прокурор Новобузького району Костянтин Кармазиновський.

– Пане прокуроре, а чи не занадто довго виконавча служба виконує рішення суду в частині повернення дитини матері? Чи не настав час прокуратурі рішуче втрутитися у цю ситуацію? – запитую у головного «стража законності» на теренах району.

– На даний час, – чітко чеканить кожне своє слово Костянтин Іванович, – інформації про те, що державна виконавча служба ухиляється від виконання своїх обов’язків, до мене не надходило.

Принагідно районний прокурор повідомляє, що з березня 2015 року за злісне невиконання рішення суду відносно батька дитини відкрито кримінальне провадження за ознаками частини першої статті 382 Кримінального кодексу. Санкція цієї статті передбачає або штраф, або позбавлення волі на строк до трьох років. Та що з того нещасній матері, адже вона досі розлучена із своєю крихіткою.

Якраз поряд із прокуратурою розташована будівля районного осередку міліції. Що ж, крокую до хоробрих охоронців правопорядку. Начальник РВ Віталій Сивенюк, на відміну від прокурора, зустрів мене менш привітно – на мене ж одразу посипалися запитання на кшталт: «А навіщо Вам це знати?», «А чого Ви до мене прийшли, Ви ж уже були, мовляв, у прокурора?».

Дивні запитання, адже я чесно і всебічно намагався виконати свою роботу, поспілкувавшись з якомога більшою кількістю посадових осіб. Принагідно виникає слушне запитання: якщо журналіста обласної газети так «чемно» стрічають у міліцейській будівлі, то як там поводяться із пересічними новобужанами?

Що ж, пояснюю міліціянту – прийшов до нього далеко не «из праздного любопытства», і навіть не чайку попити, а в рамках здійснення журналістського розслідування, з метою відновлення законних прав матері та дитини.

Проте В.Сивенюк якихось подробиць розслідування кримінального провадження за фактом злісного невиконання рішення суду так і не повідомив, пославшись на таємницю слідства. Пане підполковнику, Вам саме місце не в провінціальному райвідділі міліції казенні штани протирати, а де-небудь у МІ-6 чи Пентагоні сидіти – ціни б Вам не було!

Наступний пункт мого візиту – відділ державної виконавчої служби (ДВС) районного відділу юстиції. Начальник служби Наталя Дашко, здається, на мене вже чекала. Так і є – мило посміхнувшись, Наталя Анатоліївна щиросердно зізналася, що їй уже відомо про перебування журналіста «РП» у райцентрі – «подзвонили з адміністрації».

Тож – без зайвих зволікань приступаємо до діалогу.

– Чому так довго, вже майже півроку, не виконується виконавчий лист рішення суду про повернення дитини Олександрі Дорошенко? – запитую у начальника районної ДВС.

– Інформація по виконавчому провадженню є закритою для загалу, так прописано в законі, – пробує «зайняти кругову оборону» Наталя Анатоліївна.

– Воно-то так, але ж йдеться про долю дитини, – намагаюся йти у «наступ». 

– Нашою службою вживаються всі заходи, щоб виконати рішення суду. Але головною перешкодою у цьому є те, що апеляційний суд своїм рішенням наказав «передати» дитину матері, а не «відібрати». Але ж можна передати річ, відносно дитини цей процес законодавчо не врегульований. Тож ми звернулися до Апеляційного суду по роз’яснення, в який спосіб ми можемо виконати його рішення?

– Слухайте, Наталю Анатоліївно, але ж минуло вже півроку. Як довго Ви ще будете «з’ясовувати» та «роз’яснювати»?

– Ну, ми направили відповідні заяви, але є терміни для їхнього розгляду… Ми не сидимо склавши руки, – виправдовується чиновниця. – Ми хочемо виконати рішення суду, але є причини, чому ми не можемо це зробити. Я кожний день засинаю і прокидаюсь з думками про цю дитину!..

Ось так. Поки чиновники, сидячи в теплих кріслах, затіяли бюрократичне листування, маленький хлопчик гірко плаче, згадуючи свою рідну неньку. А сестричка хлопчика засинає з маленьким светриком братика, також густо змащуючи його зовсім не дитячими сльозами. Та й сама мати за цей час пережила стільки – не дай Боже кожному із нас колись пережити щось подібне. Й, накручуючи чергове коло бюрократичними кабінетами, Олександра Дорошенко ніяк не може збагнути: навіщо в нашій державі створені численні служби – міліція, прокуратура, адміністрації, виконавча служба

і таке інше, якщо вони всі разом ось уже понад року не можуть здійснити просту, ба навіть природну річ – повернути їй найдорожче у світі багатство – її ріднесеньку дитинку, яку вона народила в тяжких муках? Хіба задля цього потрібно багато зусиль?

Невже це і є правова європейська держава, якою так хоче стати Україна?

Словесна перепалка на сільській вулиці

Жанр журналістського розслідування передбачає обов’язкове спілкування з другою стороною конфлікту. І хоча автору цих рядків було важко, насамперед, морально, це робити, все ж побував у Софіївці та зустрівся з матір’ю Валерія Дорошенка – Оленою Іванівною. Як повідомила жінка, її син разом з онуком наразі перебувають «десь» у Миколаєві.

– Чому Валерій не виконує законне рішення суду? – запитую у Олени Іванівни.

– А як Олександра може забрати дитину? Вона-ж бо з 24 листопада 2014 року не зателефонувала йому жодного разу, ні разу не приїхала. Вадик від неї уже відвик, бо два роки з батьком проживає.

– По-перше, Ви говорите неправду, адже Олександра неодноразово намагалась зустрітися з сином, але їй чиняться перешкоди. До того ж, не вона, а саме її колишній чоловік мусить виконати рішення суду та повернути дитину матері. А ось з тим, що хлопчик відвик від мами, я можу погодитися: адже матір тривалий час фізично не має змоги побачитися із Вадиком!

Слухайте, Олена Іванівно, Ви свого часу працювали з дітьми

будучи завідувачем дитячого садочка. Невже Ви не розумієте, що цими діями завдається непоправна психологічна травма дитині, адже їй краще бути з матір’ю та сестричкою. До того ж, хлопцеві у цьому році треба йти в перший клас, а він, за нашими даними, не відвідує дитсадок та не проходить підготовку до школи.

– Це все неправда. Він ходить до дитсадка… у Миколаєві.

Слід зауважити, що нашу розмову чули й інші мешканці села. Почувши відповіді Олени Іванівни, люди почали голосно кричати: «Як тобі не соромно! Ти ж сама Сашу до дитини не пускаєш!». Принагідно сельчани звинуватили Валерія та його брата Євгена у тому, що вони частенько, перебуваючи «під градусом», задираються до мешканців села, а кільком із них навіть завдали сильних побоїв.

Вступивши в «словесну полеміку» із земляками, Олена Іванівна назвала ці всі звинувачення «домислами», а своїх опонентів – «алкашами». Щодо сина, то, як пробувала переконати мене жінка, Валера взагалі «ніколи не п’є», та й дружину з донькою ніколи не бив.

Чи можна вірити Олені Іванівні Дорошенко? Судіть самі, шановні читачі. Ось переді мною документ – характеристика, видана 10.12.14 Софіївським сільським головою Л.В. Бурдейною на Валерія:

«Гр. Дорошенко В.О. по характеру емоційний, неврівноважений. Із-за конфліктних ситуацій даний громадянин має проблеми з працівниками міліції. У громадському житті села участі не приймає».

Коментарі, як на мене, зайві…

Із самим Валерієм зустрітися так і не вдалося. Спочатку, щоправда, ми по телефону домовилися з ним про зустріч наступного дня. Але коли я йому зателефонував на вказаний номер мобільного телефону, замість Валерія слухавку взяла… його матір. Я ще раз попросив Олену Іванівну про одне – негайно виконати рішення суду про повернення п’ятирічної дитини матері та не ускладнювати долю свого сина, адже за злісне невиконання Валерієм рішення суду вже відкрито кримінальне провадження.

У цій ситуації, звичайно, дуже шкода Олександру. Але ще більше занепокоює доля маленького Вадика, адже внаслідок нездорових амбіцій та необдуманих вчинків дорослих та повної бездіяльності різних державних чиновників у нього фактично вкрадаються кращі роки його життя. 

Андрій ТЮРІН

Від редакції. Враховуючи важливість порушеної теми, дану публікацію направляємо начальнику Головного управління юстиції в Миколаївській області Роману Возняку, прокурору Миколаївської області В’ячеславу Кривов’язу, начальнику обласного управління МВС Віталію Гончарову та уповноваженому Президента України з прав дитини Миколі Кулебі.

Чекаємо від посадовців негайної дієвої реакції. Про вжиті заходи та кінцевий результат обов’язково повідомимо наших читачів.

Комментарии:

  1. Та самая мать-Александра:

    Нет никаких изменений,всё продолжается в том-же духе!!!Оказуется у папы козла силой никто не имеет право забрать ребёнка,а как они говорят “Добровільно”он сына не отдаёт!И как мне дальше быть я не знаю!

Сообщение:

*

НОВОСТИ