Шлях звитяги…

…И если умирает человек,
С ним вместе умирает целый свет.
И первую любовь, и первый бой –
Все это забирает он с собой…

Черговий раз пересвідчуємось, що справжній патріотизм – це не високопарні слова, не емоційний прояв справедливого гніву до загарбників та гарні промови про любов до України, а спокійна професійна праця кожного на своєму місці. Вона, і тільки вона, наблизить нашу перемогу над віроломним і жорстоким ворогом. А подвиг, самопожертва, усвідомлене, осмислене покладання власного життя заради своєї Батьківщини, рідних, друзів – це лише вищий прояв патріотизму в повсякденному ратному труді. І, на жаль, подвиг завжди потрібен там і тоді, де і коли потрібно перекривати ціною свого життя чиїсь прорахунки, бездарність, а то і просто злочин. Підтвердженням цього є життєвий шлях нашого земляка Сергія Миколайовича Єрошенка.

Сергій Єрошенко народився 15 липня 1974 року у селі Новоселівка Березанського району Миколаївської області. Звичайна біографія, яка не віщувала якихось крутих зламів, – до восьмого класу навчався у середній школі в селі Лимани, дев’ятий – десятий класи – в школі смт Березанка. З вересня 1991-го по листопад 1992 року здобував середню спеціальну освіту у Білгородсько-Дністровському технікумі технології риби та морепродуктів за спеціальністю «технік-технолог». З 1992-го по 1994 рік була служба в лавах Збройних Сил України, яку Сергій проходив у артилерійській частині в Дніпропетровській області і завершив у званні старшого сержанта, заступника командира взводу. Після закінчення військової служби він завершив навчання у технікумі і протягом п’яти років працював матросом, потім старшим матросом на рибопереробному судні СДП «Атлантик». Ще один рейс – і Сергій Єрошенко повинен був зайняти посаду помічника капітана, але доля розпорядилась інакше – він переходить на роботу, пов’язану із зерновим господарством, і працює в подальшому на ряді елеваторів Миколаївської області: Новоселівський елеватор, морський порт, Варварівський елеватор, термінал підприємства «Нібулон» у річпорту, а потім знову Новоселівський елеватор. До речі, саме під час роботи на елеваторі у 2002 році він познайомився з майбутньою дружиною Ольгою В’ячеславівною. У жовтні 2013 року Сергію на Новоселівському елеваторі запропонували посаду старшого майстра. Дружина Ольга В’ячеславівна згадує, що де б не працював Сергій Миколайович, він користувався загальною повагою колективу, був спокійним, урівноваженим, доброзичливим, людиною, яку звичайно називають «майстром на всі руки». Здавалося б, життя повністю владналось, у сім’ї підростає маленький син, якому в січні 2014-го виповнилось два роки, спокійне розмірене владнане сімейне буття, плани на майбутнє… Але тут у тихе, затишне, сімейне життя постукала біда – на українську землю вдерся непроханий «брат» з Півночі.

23 березня 2014 року Сергій Миколайович Єрошенко отримав повістку з військкомату і вже вдруге в житті для нього розпочалися воєнні будні – перепідготовка в Миколаєві та на Широколанівському полігоні. 7 травня у складі 1-ї батареї гаубичного дивізіону 79-ї окремої аеромобільної бригади він був направлений до Придністров’я, а після 14 травня – на південь Херсонської області, де виникали загрози вторгнення ворога. Звідти шлях військової частини Сергія Єрошенка проліг на схід України – в Донецьку та Луганську області, де в цей час точилися запеклі бої з сепаратистами та найманцями.

Заради справедливості слід визнати, що військова логістика, робота тилових служб в Збройних Силах знаходились на надзвичайно низькому рівні. Саме ця обставина найбільш рельєфно показує героїзм, самопожертву і, якщо можна так сказати в даній ситуації, винахідливість наших воїнів. Не було елементарних речей, навіть хліба, і тому Сергій у цих умовах почав випікати хліб, коржики для підрозділу. Розконсервовану техніку своєрідно приводили до ладу – з трьох БТР збирали один. Суцільні муки були з боєприпасами – снаряди та патрони були покриті іржею. «Що вони там думають, у нас хлопці гинуть!», – цілком справедливим було нарікання Сергія Єрошенка на цей безлад.

У той же час, за словами командира взводу, старшого офіцера батареї з позивним «Буг», дисципліна для Сергія була на першому місці – безумовне виконання наказу, дисциплінованість і акуратність аж до дрібниць у роботі і несенні служби, в бойовому чергуванні дозволили уникнути безглуздих втрат у підрозділі, як це мало місце в інших військових частинах саме через слабку дисципліну. Разом з тим йому були притаманні дружелюбність у ставленні до бойових товаришів, почуття гумору, відповідальність та обов’язковість.

Той же офіцер з позивним «Буг» зазначав, що весь початковий період війни на сході України можна образно назвати «битвою артилерій». Зважаючи на величезне значення в бойових умовах гаубичної артилерії (а ворог на собі відчув потужність 122-мм гаубиць, командиром однієї з яких і був Єрошенко), дивізіон придавали для підсилення ротно-тактичних груп різних бригад – зокрема 72-ї, 25-ї, 30-ї. Через Амвросіївку, де дислокувався штаб бригади, 79-та ОАМБ разом з 25-ю бригадою розпочали похід з півдня на північ уздовж кордону через Маринівку, Саур-Могилу, Дякове на Червонопартизанськ. Саме в цей час у червні – на початку липня 2014 року тут йшли запеклі бої. Зокрема у так званому південному, або «ізваринському» котлі в оточення потрапили декілька бригад, які протягом 21-23 днів обстрілювались військами сепаратистів, очолюваних сумнозвісним «Бєсом» (Безлером). З 1 липня безперервно вівся обстріл ротної тактичної групи, до складу якої входила батарея Сергія. Був поранений командир батареї, майже половина бійців.

Трагедія сталася 13 липня 2014 року під час бою за висоту 107,7 біля села Власівка (неподалік від Ізвариного і Краснодона, між якими сепаратисти завозили техніку з Росії на територію України). Восьмеро бійців бойового розрахунку гаубиці на чолі зі старшим сержантом Єрошенком несли чергування на висоті. Вирити окопи в сланцевому грунті було практично неможливо. О 8-й ранку 13 липня розпочався шалений обстріл висоти з боку сепаратистів з мінометів та ПТРК, при цьому ворог почав глушити всі засоби зв’язку. Одна з ворожих мін пробила перекриття бліндажу і вибухнула.

Вижити в тих умовах артилеристам практично було неможливо. Два бійці чергового бойового розрахунку, в тому числі Сергій Єрошенко, його бойовий побратим і земляк із Миколаєва Олександр Костюшко, загинули від численних ран. Тіла героїв бойові товариші через Дякове (куди перебрався штаб 79-ї бригади) та Амвросіївку переправили на батьківщину загиблих. 17 липня 2014 року Сергій Миколайович Єрошенко, який не дожив двох днів до свого сорокаріччя, був похований у місті Миколаєві.

Смерть героїв не була даремною: через кров і смерть відбувається своєрідний катарсис – відродження української армії, через своєрідне очищення у вогні боїв – постає дійсно державний народ! Україна ніколи не забуде тих, хто ціною власного життя зупинив озвірілого ворога, захистив своїх рідних і близьких, свій рідний край. І те, що покидьки всіх ґатунків не хазяйнують у нашій домівці, – це їхня заслуга. Низький їм уклін і вічна пам’ять від нинішнього і прийдешніх поколінь.

Указом Президента України від 8 вересня 2014 року № 708/2014 Сергій Миколайович Єрошенко був посмертно нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня. У с. Лимани та смт Березанка на будинках шкіл, де навчався майбутній герой, встановлено меморіальні дошки, слова яких звернені до всіх нас, живих – Пам’ятайте!

С.С. Макарчук,
керівник Обласного центру пошукових досліджень
та редакційно-видавничої діяльності

Сообщение:

*

НОВОСТИ