«Не можу спокійно дивитися, як молоді хлопці на війну йдуть…»

Новости, Общество

  6 Авг , 2015

З цими словами уродженець Кіровоградщини, житель міста Миколаєва Олександр Володимирович Яриш пішов добровольцем до військкомату, не чекаючи повістки.

Народився Олександр 1 вересня 1970 року в cелі Злинка Маловисківського району Кіровоградської області в родині колгоспників, був третьою дитиною в сім’ї. Навчався у місцевій школі № 2, а після закінчення десятирічки вступив до Миколаївського професійно-технічного училища № 14 при Чорноморському суднобудівному заводі. Потім – служба в армії у м. Читі Амурської області (Російська Федерація).

Звільнившись у запас, Олександр Яриш повернувся до Миколаєва. Працював на Чорноморському суднобудівному та бронетанковому заводах. Маючи дітей, мріяв няньчити та виховувати онуків.

Усі життєві плани Олександра Яриша змінили події в Криму та на Донбасі, коли після новин з телевізора та чуток стали приходити домовини та наповнюватися пораненими бійцями військові шпиталі.

Олександр Володимирович Яриш, як батько, громадянин та просто людина, зробив свій вибір. Маючи звання молодшого сержанта, був призначений на посаду стрільця-радіотелеграфіста у стрілецьку роту в Миколаївському полку охорони громадського порядку Національної гвардії України. Цей підрозділ у числі інших забезпечував правопорядок у прифронтових територіях України, на блокпостах та населених пунктах, розташованих поблизу українсько-російського кордону.

23 серпня 2014 року поблизу села Лисиче Амвросіївського району Донецької області, у 8 кілометрах від зони розмежування ворогуючих сторін, бійці блокпосту, де вже в якості кулеметника служив О. Яриш, помітили колону з бронетранспортерів та вантажівок, що рухалася з території Російської Федерації. На плечах та головних уборах людей у вантажівках були помітні зелені стрічки з написом «Чечня».

Незважаючи на значну перевагу ворога, українські гвардійці прийняли бій та знищили не менше трьох вантажівок з бойовиками та боєприпасами, захопили трофеї та чотирьох полонених.

Один з офіцерів, згадуючи той бій та участь у ньому Олександра Яриша, розповів: «Последний его бой был под Лисичьим. Александр находился на дежурном огневом сооружении, когда на нас внезапно выехала колонна террористических формирований. Он первым принял бой… Первое ранение у него было в живот, потом последовало второе ранение. Когда мы его нашли, поняли, что он отстреливался до последнего патрона, потому что ленты были пустыми».

Під час цього бою загинули троє військових – майор О. Смоляр, молодший сержант О. Яриш та старший сержант О. Бабкевич. Полонених за кілька днів обміняли на трьох українських бійців та волонтера.

Указом Президента України № 754/2014 від 6 жовтня 2014 року за особисту мужність та героїзм, виявлені при захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, Олександр Яриш був посмертно нагороджений орденом «За мужність» III ступеня.

Не забули про свого випускника і у професійному суднобудівному ліцеї, колишньому ПТУ, де у свій час навчався Олександр, і пам’ять про одного зі своїх численних випускників увічнили меморіальною дошкою, на відкритті якої були присутні рідні Олександра Яриша, його військові побратими, офіцери частини, у якій він служив, а також учні ліцею.

Дружина та донька, син від першого шлюбу, рідні та близькі героя, а також зовсім незнайомі йому мешканці Маріуполя та Лисичанська, яких було звільнено з полону терористів після того пам’ятного бою під с. Лисиче, згадуватимуть Олександра Яриша як прекрасну людину та мужнього українського солдата, свого визволителя, який захистив їх собою від російських найманців. Не забудемо героя і ми, його земляки-миколаївці, бо завдяки жертовності таких людей війна до нас не дійшла.

А.А. Ліньов,завідуючий редакцією «Книги Пам’яті України» обласного центру пошукових досліджень та редакційновидавничої діяльності

Сообщение:

*

НОВОСТИ