Офіцерська честь

Новости, Общество

  29 Окт , 2015

Гліб Миколайович Григораш народився 21 грудня 1966 року в м. Миколаєві. Його дитинство пройшло серед хлопчаків-однолітків на вулиці Фрунзе. Навчався в середній школі № 35, яку і закінчив у 1984 році. Ще зі шкільних років Гліб захоплювався туризмом, з рюкзаком за плечима побував у Карпатах, горах Криму, Кавказу.

Навчався із задоволенням, був одним з кращих у своєму класі. Показовим є той факт, що йому, як одному з кращих учнів Миколаєва, довірили нести символічну почесну варту біля Вічного вогню.

Із самого дитинства Гліб мріяв бути льотчиком. Але життя завжди прагматичне і вносить свої корективи у юнацьку романтику.

1984 року Гліб Миколайович вступає до Пермського військового авіатехнічного училища, яке закінчив у 1987-му. Потім – служба в різних авіачастинах: від Далекого Сходу до Польщі. Після проголошення незалежності України Гліб Григораш продовжує службу старшим техніком з радіотехнічного обладнання у бригаді морської авіації в Кульбакиному. Але після переводу частини в м. Саки і скорочення штату в 2003 році він виходить на пенсію у званні старшого лейтенанта.

Чому, віддавши військовій службі майже 20 років, він мав таке звання? Відповідь лежить на поверхні: такі риси його характеру, як принциповість, небажання бути на побігеньках, створювали певні незручності для командування, не дозволяли «заслужити» чергове звання. Мабуть, давалось взнаки походження Григорашів з козацького роду, звідси і характер – запальний та рішучий. Не випадково дід Гліба, всі його дядьки були військовими, мали нагороди.

Звільнившись зі служби, Гліб Миколайович не міг всидіти спокійно. Він постійно хотів навчатися новому, завжди щось майстрував. Таких, як Гліб, називають «золоті руки» та «золота голова». Але на першому плані була його дружна сім’я – дружина та дві доньки. Ходили разом у туристичні походи, подорожували. А ще Гліб захоплювався полюванням.

Коли в Криму з’явились «зелені чоловічки» і розпочалося захоплення військових частин російськими військовими, за іронією долі Гліб саме перебував на півострові.

– Коли Крим був захоплений Росією, – розповідає вдова Гліба Наталя Володимирівна, – російські козаки крутили руки українським військовим, намагалися поставити на коліна, погрожували. Мій чоловік на собі відчув ганебне ставлення і зневагу. Гліб пишався своїми товаришами, котрі змогли вирвати українську техніку з лап окупантів, та важко переживав зраду інших.

У травні 2014 року під час мобілізації Гліб Миколайович добровольцем прийшов у 19-й батальйон територіальної оборони. Коли дружина Наталя просила Гліба залишитися вдома, він сказав: «Я – офіцер, і є таке поняття, як офіцерська честь!». А ще: «Якщо я не піду туди (в зону бойових дій. – Авт.), ворог прийде сюди».

Гліб Григораш був призначений заступником командира роти із озброєння і техніки. Спочатку були інтенсивні навчання на полігоні, варта на блокпостах, охорона берегової лінії. А вже 2 вересня 2014 року 19-й батальйон був відправлений у зону бойових дій, куди і прибув 4 вересня.

У ніч на 3 вересня 79-та і 95-та аеромобільні бригади здійснили широкий марш-рейд із районів Краматорська і Слов’янська по тилах російських військ і бойовиків, у ході якого ворог поніс значні втрати в особовому складі, озброєнні і техніці. Було зупинено просування бойовиків. 19-й територіальний батальйон у зоні АТО зайняв першу лінію оборони, щоб не пропустити розвідувально-диверсійні групи сепаратистів, а також для утримання встановлених під час рейду позицій.

Проблеми з’явилися ще до від’їзду у зону АТО. Наталя Володимирівна згадує слова чоловіка: «Техніка жахлива, автомашини без гальм. Коли виїжджали в АТО – грошей не заплатили, а бронежилети привезли тоді, коли бойовики з ГРАДів повним ходом обстрілювали позиції. Половина особового складу втекла з передової – дезертирувала. А Глібу з травмованою ногою офіцерська честь не давала навіть думки покинути позиції та товаришів».

5 вересня батальйон прибув на місце дислокації, у район Гранітне – Старогнатівка – Тельманове. Бійці намагалися окопатися, та де там – грунт виявився кам’янистим. Опинилися просто на порожньому місці: немає де помитись, неможливо випрати білизну і одяг, туалетів теж нема.

Підрозділи 19-го батальйону розташовувалися недалеко від Донецька. Позиції були всього у декількох кілометрах від сепаратистів, обстріли артилерії бойовиків і прольоти безпілотників під час так званого «перемир’я» тут були звичною справою. Але й під обстрілами потрібно було налагоджувати окопний побут, а також ліквідовувати ДРГ, які постійно лізли. І ось тут велику роль відіграв скрупульозний, навіть педантичний характер Гліба Миколайовича як заступника комроти. Кому що видано, яка зброя – все було розписано у блокнотах. Як це потім допомогло багатьом людям!

13 вересня близько 80 бійців самовільно покинули поле бою, оголивши лінію захисту, кинувши зброю і бойових товаришів, повернулись до Миколаєва. Залишились 33 чоловіки, серед них був і Гліб Григораш. Вони два тижні утримували оборону, поки на допомогу не прийшли «морські котики». Бійці не тільки змогли відбити напад, але й заробили славу «шаленого» батальйону.

На другий день, 14 вересня, ворог організував бійцям, які залишились, засідку. Вони аж ніяк не очікували спротиву. Три із 4-х танків терористів бійці спалили. Потім витримали ще два бойові зіткнення, знищили всіх терористів у засідці, придушили всі вогневі точки ворога. І це взагалі без важкого озброєння! Саме після цього сепаратисти назвали їх «шаленими».

Гліб Миколайович Григораш загинув 13 жовтня 2014 року під Білокам’янкою, перебуваючи у групі прикриття розвідників. Він потрапив на розтяжку. Загинув так, як і жив – відповідно до своїх принципів. Адже Гліб міг нікуди не йти, залишитись, направити замість себе іншого, він – заступник командира роти…

Кожну мить щасливого сімейного життя пам’ятають дружина Наталя, доньки Анна та Ксенія. Старша донька Анна – студентка Національного кораблебудівного університету ім. адмірала Макарова, навчається на 3-му курсі за спеціальністю «Авіа- та ракетобудування», а молодша Ксенія – учениця середньої школи.

Указом Президента України Гліб Миколайович Григораш був нагороджений посмертно орденом «Богдана Хмельницького» ІІІ ступеня.

Чомусь не полишає почуття гіркоти. Хотілося б побачити меморіальну дошку Герою на його рідній школі. І пам’ятний знак Герою на кладовищі у Матвіївці, де він похований. Але головне – більше уваги і допомоги сім’ям усіх загиблих Героїв.

Сергій МАКАРЧУК,керівник обласного центрупошукових досліджень таредакційно-видавничої діяльності

Сообщение:

*

НОВОСТИ