Сімдесят перша весна, або Розповідь про ветеранського активіста

Новости, Общество

  5 мая , 2016

Весна 2016 року для Анатолія Івановича Бурлаки, відомого громадського активіста Первомайщини, – сімдесят перша мирна в його житті. Хоча від народження йому уже вісімдесят два. Напевне, так було долі завгодно, щоб річниця Перемоги співпала з річницею мирного життя активіста. Можливо, то знаковість долі, або ж послання зверху.

Втім – не важливо. Суттєво те, що сам для себе він колись обрав непростий шлях громадського діяча, ветеранського активіста та сподвижника ветеранського руху і гордо несе це звання через усе життя.

Сам родом з Первомайщини, а точніше – з Грушівки. Тієї самої, що розташована на мальовничому березі Південного Бугу. Там народився і зріс. Там застала його страшна звістка про початок війни. Там, власне, й звикав жити в умовах воєнного лихоліття. Сьогодні, згадуючи про своє дитинство, він напише:

На хвилях Південного Бугу
Колиска дитинства гойдалась.
Там радість пізнав я і тугу
І пам’ять нетлінна осталась.

Все, що звідано було й пережито в роки війни, Анатолій Іванович до сьогодні свято зберігає в пам’яті. Бо таке не забувається…

– То був страшний період нашого життя, – згадує активіст.

– Наш батько загинув ще на самісінькому початку війни, під час евакуації техніки. Мама залишилася з нами, чотирма малими дітьми. Щоб врятуватися від фашиста, ми теж евакуювалися. Словом, рятувалися та виживали, як усі в той час… А коли повернулися до мирного життя, то довго ще здригалися від спогадів про ті лихоліття.

Непросто було й у повоєнні роки. Та поволі звикали жити у мирі. Анатолій Іванович закінчить школу ФЗО, почне працювати теслею. А потім поїде підіймати Цілину. Як каже, романтики захотілося! Тож, скуштувавши цілинного романтизму та пізнавши ціну справжнього патріотизму, юнак поїде на південь України, до самісінької Одеси, звідки його призовуть до армії. А вже демобілізувавшись, повернеться на свою малу батьківщину. Та роботи в Грушівці не було, тож разом з другом гайнули до сусідньої Степківки, де і затримався на усе життя. Тут оселився, створив свою сім’ю і ось уже як шістдесят п’ять років продовжує служити степківській громаді.

Анатолія Івановича не просто знають у селі. Його шанують і поважають – за активність, принциповість, небайдужість, працездатність. Здається, не було такої справи, де б він не брав участі. Та найбільше зусиль приклав до ветеранської організації. Як кажуть, усю душу вклав. Зустрічі, поїздки, пошуки матеріалів, створення музею, встановлення пам’ятників – до усього долучився невтомний ветеранський лідер. Два десятиліття поспіль він опікувався проблемами ветеранів Великої Вітчизняної.

– Тоді у нас була велика організація, – пригадує Анатолій Іванович, – більше ста чоловік. Скільки справ разом ми переробили, скільки зустрічей провели! Скільком допомогу надали…

Усе це тепер у спогадах та у зібраних матеріалах, які зберігаються нині у шкільному музеї, який так дбайливо створювався Анатолієм Івановичем та Любов’ю Ізотівною Голубецькою, місцевою вчителькою й громадським діячем водночас. А яка величезна пошукова робота була проведена! І все це спільно – зі школярами та громадою.

Є про що сьогодні активісту розповісти й що пригадати. В його життєвій біографії чимало різного, та найбільше – громадського. Ось і наразі створив нарис про тепер уже рідне йому село. Зібрав та обробив спогади місцевих краєзнавців та тих, хто щось чув чи знає про походження Степківки. Пише вірші, дописує до газет, продовжує цікавитися сьогоденням. Щоправда, уже здоров’я та сили не ті, та все ж не втрачає життєвого оптимізму, намагається іти в ногу з часом.

А ще переймається подіями на сході і мріє, аби припинилася там війна, бо знає не по чутках, що ця страшна чума знищує усе живе. Мріє і вірить, що мир обов’язково прийде, як колись прийшов у далекому сорок п’ятому.

Сімдесят першу річницю Перемоги над фашизмом у Другій світовій Анатолій Іванович прийде зустріти до місцевого Меморіалу пам’яті, де увіковічено усіх, хто загинув, звільняючи Батьківщину від ворога. Разом з ним прийдуть односельці, які трепетно бережуть пам’ять про минуле. Свідком тому – яскраві квіти, які щороку буяють біля священного місця.

Наталія Клименко

Сообщение:

*

НОВОСТИ