Чи це вже не люди?

Безхатченки – явище для України не нове. Схоже, сьогодні багатьох із нас уже й не дивує існування поряд тих, хто з деяких причин позбувся даху над головою. І причини ці банальні: виселення боржників зі своїх помешкань банкірами, іншими кредиторами через несвоєчасне погашення належних за придбану квартиру коштів, за надані її мешканцям послуги різних міських служб, а то й через легковажність, потрапляння довірливих, недосвідчених громадян на вудочку усіляких махінаторів.

Можна перелічити ще ряд причин, що призвели до виселення людини на вулицю. Та далі мова піде про інше – про те, як ужитися, з одного боку, з чиєюсь бідою, а з іншого – змиритися з деградацією, здичавінням окремих осіб…

Уже не один рік мешканці густонаселеного мікрорайону Миколаєва – Намиву – бачать і чують, як щоденно вулицями простує один із представників описаної вище категорії громадян. Так, Сергій Миколайович, хоча декому цей безхатченко може бути відомий як Льоха, є громадянином України, на нього поширюються всі передбачені чинним законодавством права на свободу, особисту недоторканність. Тобто він вільно ходить по вулиці – звісно ж немитий, неголений, у брудному одязі, часто розмовляє сам із собою, а іноді так гучно щось вигукує, що стає моторошно і малим, і дорослим. Місцеві перехожі стараються триматись на відстані від знайомого їм «намивського бомжа». Але ж бували випадки, коли цей дикун у місцевому парку зненацька прямо-таки загарчав, порівнявшись із дівчинкою, що крокувала зі школи додому, а ще – оголений підскочив до молодички, яка прогулювалася зі своїм немовлям у візочку; не раз здичавілий чоловік несамовито ревів на всю округу, як загнаний у пастку звір, метався по зупинці громадського транспорту…

Продавці місцевого овочевого ринку, розташованого між багатоповерховими будинками № 13б та № 15 по вулиці Озерній (Червоних Майовщиків), розповідають, як цей «дивний пришелець» часто снує між рядами прилавків з простягнутою рукою – просить грошей на хліб, а буває, що й погримує на всіх, повернувшись до павільйону напідпитку.

Така поведінка «незваного гостя із Севастополя» – саме це місто озвучує Сергій Миколайович допитливим перехожим як місце свого народження – звісно, не може не насторожувати людей. Тож час від часу вони звертаються до правоохоронців, просять вжити заходів до бешкетника. Були випадки, коли одночасно у вечірній час намивчани викликали наряд поліції та карету швидкої допомоги, оскільки цей молодик у похмуру погоду непорушно лежав під торговельною будкою прямо на тротуарі. Наряд поліції і лікарі з надто захмелілим «постраждалим» від’їхали, а наступного дня безхатченко знову вийшов на знайомий маршрут у звичній манері порушника спокою громадян.

Можна довго розповідати про неадекватну поведінку «прибульця» із Севастополя, можна навести безліч фактів прямо-таки дикої поведінки людини, яка у своєму послужному списку, за повідомленням тих же правоохоронців, має.. аж дві вищі освіти. І все ж спробуємо абстрагуватися, поглянемо на ситуацію з іншого боку. Достатньо побачити, де спить цей безхатченко, що він їсть, з якого посуду вживає їжу… Уявімо, як ця місяцями немита особа переміщається по ринку, заходить до магазину, торкається продуктів, будь-яких товарів, виставлених на продаж; а ще – цей чоловік тримається брудними руками за поручні в електротранспорті, переміщаючись по місту, сидить чи спить на лавочках у сквері, на зупинках громадського транспорту, а влітку ця «особистість» купається в річці… Врешті-решт – тримає в брудних, напевно інфікованих руках купюри, які згодом неодмінно потраплять до наших з вами гаманців, а отже, – рук, шановні пані та панове!!!

Мені, як кожній нормальній людині, вихованій під гаслом: «Людина людині – друг, товариш і брат!», хочеться допомогти будь-кому, хто потребує стороннього втручання, перебуває в таких жахливих, нелюдських умовах. Придивіться уважно, добродії: а раптом хтось із рідних побачить це, нехай уже й спотворене нездоровим способом життя обличчя! Відгукніться, рідні, знайомі, колишні друзі цього безхатченка, який кілька років тому прибув до Миколаєва, прямо на міському автовокзалі отримав стусанів від невідомих осіб і далі так і залишився в цьому ж місті – без документів та будь-яких засобів до існування. Заберіть свого друга додому, підставте плече, не дайте йому пропасти. Наші намагання зарадити біді з допомогою державних служб виявилися безуспішними: згідно з чинним законодавством правоохоронні органи не мають права затримувати людину без пред’явлення їй звинувачень більш як на три години; також правоохоронці без рішення суду чи добровільної згоди затриманого не можуть направити його на примусове лікування.

На превеликий жаль, наша медицина переживає не кращі часи – у місцевих бюджетах не передбачено фінансування на лікування громадян, які не мають місця реєстрації. Хоча, і це не є секретом, останніми роками не вистачає в медичних установах медикаментів, інвентарю для лікування пересічних громадян навіть і з постійною місцевою пропискою: кілька років тому півдоби з кровотечею залишалася без будь-якої медичної допомоги в Миколаївській обласній лікарні моя тітка, яку привезли із сільської місцевості. Лікування почалося, коли до тітоньки в хірургічне відділення завітала я та почала щоденно приносити необхідні для порятунку препарати. Уже цього року протягом двох тижнів у реанімації Миколаївської лікарні швидкої медичної допомоги боролися лікарі за життя ще однієї моєї родички похилого віку – кожна доба такої боротьби коштувала рідним близько 2,5 тис. гривень! Ця добова сума одразу поглинула б усю щомісячну пенсію бабусі, тож без підтримки рідних хворій годі було й думати про порятунок.

Та повернімося до намивського безхатченка. Він молодий, вочевидь не має якихось серйозних фізичних вад, адже завжди крокує впевненою ходою. Підприємці овочевого ринку не раз пропонували йому підробіток, аби було на що придбати харчі та елементарний набір засобів особистої гігієни. Але в черговий раз «незваний гість» відмахувався від такої пропозиції, бо, як видно, вподобав легший шлях вирішення проблеми з безгрошів’ям – зупинився на жебракуванні. І я подала кілька гривень цьому немитому бородачеві, коли підійшла до нього ближче, аби сфотографувати – він попросив у мене «одну гривню на хлібець»… І яким було моє здивування, коли через якихось півгодини зустріла цього небораку з келихом оковитої, яку йому налили в одноразовий стаканчик в одній із «наливайок» цього ж таки мікрорайону!..

Лавка у парку – «домівка» для Сергія.

Отже, коло навколо проблемного вуличного мешканця Миколаєва замкнулося – він, як видно з усього, не претендує на бодай людські умови життя, адже вже не один рік ночує в одному з колодязів міської тепломережі, підгодовується тим, що дадуть чи на що скинуться не байдужі до чужої біди перехожі; а ми – місцева громада – зі свого боку, окрім співчуття та подаяння, нічим зарадити біді співвітчизника, як видно, не можемо? І в першу чергу не можуть чи, може, не хочуть цього зробити представники правоохоронних органів, соціальних служб міста, оскільки розводять руками, посилаючись на недосконале законодавство? Тож людина бешкетує, на очах у всіх деградує, на кожному кроці розводить антисанітарію.., і цьому покласти край ніхто не береться? То як у такому разі можна говорити про гарантування державою решті громадян – адекватних, законослухняних, порядних – прав і свобод, передбачених тією ж Конституцією, головним документом країни? Чи здатна в такій ситуації наша державна медична служба впоратися зі спалахами епідемій небезпечних хвороб, вірусних інфекцій, що передаються елементарно – контактами між людьми, через повітря, предмети спільного користування?

Що ми робимо не так, де недопрацьовуємо? Чи за звичкою сподіваємося, що якось воно та буде, біда нас омине? Заради справедливості зазначимо: у нашому місті, як і по всій країні, діють пункти допомоги безпритульним. Тобто безхатченкам є куди звернутись, щоб зігрітися в холодну пору року, переночувати, помитися, постригтися. А ще таким категоріям громадян можуть допомогти працевлаштуватися, відновити втрачені документи. Але ж допомогу нададуть лише після того, як по неї звернуться саме ті категорії громадян, що її потребують. Чи хоча б клопотатимуть про це їхні рідні, друзі, знайомі… Та коли звернень про допомогу немає – передусім про неї не заявляє сам безхатченко? Не заявляє, бо про таку допомогу нічого не знає, ніколи не чув, адже давно не тримав у руках газету, не дивився телевізор..?

Можна довго перелічувати припущення, з’ясовувати причини неотримання передбаченої державою допомоги чи нехтування нею. Але ж чи можна сподіватися на розумне рішення людини, коли вона неадекватна? Не здатна на це за станом здоров’я? Скажімо, через психічний розлад, викликаний тим же тривалим вживанням спиртного? Як у наведеному вище прикладі з прибульцем із Севастополя, котрий уже не може пригадати свого прізвища, не має при собі документів, нічого не знає про рідних… Отже, людина фізично існує, кожен день гучно заявляє про себе на весь мікрорайон, розносячи бруд, сморід, інфекції… Але ж по суті виходить так: немає документів – немає й спроб та засобів допомогти людині врятувати себе, зберегти людське обличчя, гідність, усе те, що відрізняє її від дикого тваринного світу? І якщо така практика в соціумі вже стає нормою, суспільством не засуджується, ніким не приборкується, то чи може в майбутньому суспільство розраховувати на успішний розвиток при такій прогресуючій деградації окремих громадян, з такими спалахами епідемій, носіями яких часто стають особи, не здатні виконати елементарних заходів санітарної безпеки? Передусім здійснити гігієнічні заходи для своєї ж безпеки, не кажучи вже про оточуючих, про довкілля…

Як на мене, така ситуація в соціумі недопустима, така свобода деградуючої «особистості» не може не позначатися на свободі інших, обмежувати права тих, хто мешкає з проблемними безпритульними на одній території – спільній для всіх категорій громадян. Потрібні реальні, впливові заходи до осіб, які своєю поведінкою є небезпечними для оточуючих. Скажімо, цілком доречним і справедливим у таких ситуаціях має стати те ж примусове працевлаштування – погодинне виконання громадських робіт, до яких останнім часом залучають осіб у статусі «безробітних» центри зайнятості населення. Зароблені безхатченками кошти повинні мати цільове призначення: перераховуватися роботодавцями у їдальню, пральню, перукарню, медустанову, інші пункти надання послуг цій проблемній категорії громадян, яка може існувати в соціумі, але лише за чиєїсь організованої, нехай навіть примусової для її ж блага допомоги.

Інакше ми всі, хто просто спостерігає за здичавінням неборак, у тому числі й відповідні державні служби, стаємо схожими на страусів, які ховають голови в пісок… Ми ігноруємо таку серйозну проблему – загрозливу для нас усіх – в надії, що вона зникне сама по собі?

ПІСЛЯМОВА. Матеріал уже був готовий до друку, як у нашій родині сталася біда – після місячної боротьби за життя зупинилося серце нашої 88-літньої бабусі. Її поховали на одному з міських цвинтарів. І як же ми були приголомшені, навідавшись наступного ранку до свіжої могили, – на ній не залишилося жодного вінка, який за традицією поклала в день поховання кожна родина як символ любові до рідної нам людини. Так, раніше ми вже не раз чули про випадки вандалізму на цвинтарях, спаплюження пам’яток по містах і селах. І все ж прибулі родичі не одразу отямилися від побаченого. Кожен із нас відчув якусь безпорадність, безсилля в цій ситуації: ми розуміли, що нічим не можемо зарадити біді, адже могили, надгробки, вінки, загорожі – німі, беззахисні перед вандалами, для яких у цьому світі немає нічого святого. І знову-таки, як подейкують люди: на цвинтарях останніми роками промишляють різні підозрілі особи – шукають на могилах їжу, а то й чарчину спиртного знаходять, яку зі шматочком хліба, за нашою слов’янською традицією, зазвичай залишають рідні після відвідувань померлих. Тож свіжі віночки, інші атрибути поховань і зникають із могил, а далі – продаються прямо на вулиці неподалік цвинтаря або ж здаються в торговельні пункти ритуальних товарів. І цим ганебним промислом займаються здебільшого безробітні, у тому числі й безпритульні – така собі новоявлена категорія громадян, кількість яких у нашому, колись корабельному, краї постійно зростає.

Алла АКИМОВА
Фото автора

Комментарии:

  1. Аноним:

    Это жах! Смотреть больно…..ведь люди, не собаки. Как жестоки стали все! как безответственно смотрит местная власть! Ведь можно решить этот вопрос..нужно только понимать глубоко душой, что все мы люди и всем дана жизнь, есть слабые и есть сильные. Почему город, мерия не примит меры по таким вопросам.?!

  2. Зоя:

    Я живу на Киевской улице, именно там, где и обитает этот человек. Просто душа плачет при виде его.  Мы с дочкой. попробуем выставить объявление в ОК,  может найдутся люди из Севастополя, может кто-нибудь узнает этого человека. А мерия наша, как все уже давно поняли, думает лишь о том, как набить собственные карманы. Простой народ для них просто , как разменная монета.

  3. из Намыва:

    Времени прошло достаточно после публикации, а бездомный продолжает будоражить народ среди ночи, бегая по скверу, по остановке возле "Любавы" с диким рычанием… Ужас!  Так же втихаря кто-то под носом у главврача областной больницы на Намыве (а может  с его тихого согласия) строит тоже напротив "Любавы" торговый павильон "Доярушка". Что это – дерибан территории больницы???!!!

  4. намывский:

    Мне сегодня сказали в одном из киосков, что якобы нашего бомжа увезли в Америку те, кто привозит вещи в секенд-хенд…

  5. намывский:

    А на днях сообщили, что Леху увезли в Киев. Хотелось бы узнать, как дальше сложилась судьба "опустившегося" человека…

     

  6. Ира:

    Наш бомжик снова в Николаеве – обитает на своем месте, на остановке возле "Любавы".  Можно сказать – ухоженный, постриженный и… хорошо подкормленный. 

     

  7. Макс:

    Подобрали Леху, поместили в николаевскую больницу на месяц. Вышел человеком. Но не прошла и неделя – как он снова потерял человеческое лицо. 

Сообщение:

*

НОВОСТИ