Забутий солдат

Конфликт, Новости

  4 Авг , 2016

Про те, що 43-річний Юрій Миколайович Палько, військовослужбовець Нацгвардії, несподівано помер у Миколаєві, повертаючись з відпустки до своєї військової частини, його мати Людмила Іванівна Біла дізналася лише через півтора місяця. Ховали воїна у закритій труні. А Людмила Іванівна досі не розуміє, як так могло статися, що про загибель людини, у якої з собою були документи із вказанням місця проживання і служби, ніхто з відповідальних осіб вчасно не повідомив рідним.

Мрія про армію

«Кричить моє серце. Болить душа від болю за мого сина, за несправедливість, халатність людей, байдужих до чужого горя, – так розпочала свій лист до редакції Людмила Іванівна Біла. – Сина привезли у закритій труні. Одяг, призначений в останню путь, поклали на нього зверху, бо не можна було його вже одягти. Навіть проститися із сином не могла, не бачила його востаннє».

Професія військового завжди вабила Юрія Миколайовича. Свого часу він відслужив строкову службу, мріяв керувати бойвою машиною – БТРом.

Доля ніби і вела його до армії, бо жив неподалік відомого військового полігону, у селі Широкий Лан Веселинівського району. Після розлучення з дружиною, яка покинула його з двома хлопчиками-близнюками та поїхала на заробітки за кордон, чоловік став незамінним помічником матері. «Тепер я без нього, як без рук», – зізнається Людмила Іванівна. Він ніколи не сидів без діла. Роботу знаходив не тільки на подвір’ї, але й заробляв ремонтами квартир (господарі завжди були задоволені), займався заготівлею овочів, брався за будь-яку роботу, що досить непросто на тлі повального безробіття у всьому районі. У Широкому Лані його багато хто знав як людину чемну, привітну, роботящу.

З початком військових дій на сході кілька разів намагався потрапити на фронт добровольцем, казав рідним: «Якщо не такі,як я, захищатимуть Батьківщину, то хто ж тоді?».

Через давнє захворювання туберкульозом йому кілька разів відмовляли. Втім, Юрій Миколайович не відступився від мети, і, вилікувавшись, на початку 2015 року успішно пройшов медкомісію та отримав дозвіл на відправлення до військової частини Національної гвардії, що розташовувалася у Одеській області. Після проходження бойової підготовки Юрій Палько виконував завдання у Донецьку та Слов’янську. Після поранення, коли куля пройшла крізь ліве плече, боєць поїхав доліковуватися у відпустку додому. Повернутися у частину він повинен був 26 жовтня 2015 року.

Трагічна помилка

Збираючи сина в дорогу, Людмила Іванівна просила його не їхати надвечір, але Юрій зробив по-своєму: сів на маршрутку та відправився до Миколаєва, щоб звідти дістатися Слов’янська. Навряд чи думали обоє про те, що бачилися востаннє, тому про телефонний дзвінок не домовлялися. Пройшло більше місяця. Раптом Юрій наснився Людмилі Іванівні: стоїть і мовчки дивиться на неї.

«Моє материнське серце почало відчувати тривогу, якусь біду, що трапилася з сином, – розповідає жінка. – Я була впевнена, що син служить, із невідомих причин не може зі мною установити зв’язок. А номер частини дізналася вже після смерті сина. До цього часу не можу зрозуміти, чому протягом півтора місяця керівництво частини не повідомило мені, що син не прибув на місце служби?».

Невдовзі страшну звістку приніс молодший син Андрій, який проживає і працює у Миколаєві: йому подзвонили із сільради та попросили перевірити, чи не його рідний знаходиться у міському морзі? Андрій Миколайович впізнав брата, який майже півтора місяця знаходився у Миколаївському бюро судово-медичної експертизи.

Невідомо, скільки тіло воїна ще пролежало б у морзі, якби Широколанівський сільський голова Людмила Анатоліївна Чорній тоді не подзвонила Андрію Пальку. Вона згадує, як ій спочатку зателефонував слідчий з Ленінського райвідділу міліціїї м. Миколаєва та, не назвавши свого імені, запитав, чи проживає у них такий громадянин Юрій Палько?

– Ні, – із впевненістю відповіла тоді сільський голова, – наш служить у АТО. Подумала тоді, що це – однофамілець Юрія Миколайовича, бо не співпадав указаний місяць його народження: замість 20 червня 1972 року у документах було вказано – 20 липня. Хіба не буває такого, що ім’я, прізвище та по батькові – таке саме, а це – зовсім різні люди?

За тиждень сільського голову знову запитали про Юрія Миколайовича Палька – цього разу з Державного реєстру виборців Веселинівської райдержадміністрації, куди відомості про смерть односельчанина надійшли з місцевого відділу записів актів громадянських станів. Тоді стривожена голова сільради і попросила Андрія Палька підійти на опізнання. До речі, поки все не з’ясували до кінця, матері не обмовилися жодним словом.

«Вирок» медиків

Непритомного Юрія Палька, який лежав на лаві на перехресті вулиць Миколаївської та Васляєва, знайшли випадкові перехожі та подзвонили у «швидку допомогу». У лікарню його доставили 31 жовтня, пізно вночі, о 3 год.05 хв. А о 3 год.45 хв. медики констатували смерть, незважаючи на усі реанімаційні заходи. Вирок лікарів був одностайним: «алкогольна кардіоміопатія, токсична енцефалопатія». У медичній картці були зазначені також і подряпини та садна на обличчі та вздовж усієї лівої частини поверхні тіла, які могли утворитися «при падінні з положення стоячи на землю».

«Був якийсь токсичний вплив алкоголю, – пояснила начальник Миколаївського бюро судово-медичної експертизи Ольга Дерюгіна. – Будь-який алкоголь у великих дозах може привести до загибелі. А при постійному прийомі, навіть маленькими дозами він призводить до зміни органів – печінки, нирок, серця. Зокрема серце розширюється, стоншуються його стінки. Воно стає схожим на полотняний мішечок, і тоді воно не спрацьовує нормально, може відбутися зупинка».Подібний стан роз’яснює також лікар терапевтичного відділення БСМП Людмила Ващенко: «У мене написано: отруєння етанолом. Він міг випити, не поїсти, і, якщо рівень цукру був низьким, – впасти у кому. Кардіоміопатія, саме гострий стан міг розвинутися на цьому тлі».

Не секрет, що наразі існує думка: в армії служать «самі алкоголики». Але ж треба розглядати кожен випадок окремо, а не стригти всіх під один гребінець. Необхідно зважати і на те, що на фронті кожної миті людині загрожує загибель, і психіка військовослужбовців не завжди витримує цих випробувань.

Про те, що у їхній військовій частині більшість бійців дотримується дисципліни та цілодобово зайнята виконанням своїх обов’язків, хоч і траплялися поодинокі випадки випивки серед військовослужбовців, розказав кореспонденту колишній товариш по службі Юрія Палька Григорій Іванович (ім’я змінено на його прохання).

«Ніхто від цього не застрахований, – каже він. – У нашій частині служать нормальні хлопці, але кожен відволікається від тяжких навантажень по-своєму. Щоб зняти напругу, хтось може годинами розмовляти по телефону із рідними, дехто – за звичкою тягнеться до чарки. Багато залежить від того, до чого людина звикла на «гражданці».

З Юрієм Пальком Григорій Іванович прослужив три місяці. Їхні ліжка стояли поруч. І хоч через службову зайнятість спілкуватися їм вдавалося не часто, побратима Григорій Іванович згадує як приємну людину, про яку нічого поганого сказати не можна. Навпаки, Юрій Палько, за словами товариша, завжди прагнув порядку у солдатському приміщенні та вимагав цього від іншх, наводив лад на кухні, лагодив електричні прибори. Однак тільки одне згадування у медичних довідках про алкоголь одразу відбивається на ставленні до військовослужбовця. Через це, не дивлячись ні на які заслуги Юрія Палька, ні на добровільну добросовісну службу, на бойові поранення, Веселинівський райвійськкомат відмовився надати військовий оркестр для проведення церемонії похорону. Військові почесті та належну шану віддали землякові у сільській раді: організували мітинг, де про Юрія Палька говорили як про героя, який віддав своє недовге, але чесне життя за незалежність нашої держави.

«Ніхто нікому не повідомляв»

Як вимагають службові інструкції, про смерть людини з лікарні швидкої допомоги повідомили до міліції. На місце прибула слідча група, було заведено кримінальну справу, яку вела слідча Ленінського відділу поліції Головного управління Національної поліції у Миколаївській області А. В. Сидоріна. Саме вона повинна була повідомити про сумну подію командуванню військової частини № 3035, де служив Юрій Палько, районний та обласний військкомати, а також органи місцевого самоврядування у населеному пункті, де проживав загиблий боєць. Втім, достовірно відомо тільки про один лист – до Широколанівської сільради. Про це повідомляється в офіційній відповіді зі Слідчого управління. Однак у сільраді ніякого листа не отримували, а Широколанівський сільський голова Людмила Чорній запевняє, що ніякого повідомлення не бачила. Так само відповіли журналісту і в обласному військкоматі: «Військова частина подала його як такого, що не прибув до розташування частини, оскільки не отримувала повідомлення, що він помер, – розказав офіцер групи по роботі з особовим складом та громадськістю облвійськкомату, капітан Сергій Сайко. – Морг і лікарня нікому нічого не повідомляли, хоча вони повинні були, в першу чергу, повідомляти за місцем проходження військової служби або до військкомату за місцем знаходження самої лікарні територіально. Вочевидь, військова частина навіть не морочилася пошуком цієї людини. Не виходила на матір, не відстежувала, чи направляється він до частини, не подавала на розшук. Коли людина пролежала досить довго у морзі і стала «муляти очі», тому що за зберігання треба платити, тільки тоді почали діяти».

У свою чергу, від обов’язку повідомити рідних відхрещуються і медики.

«Повідомляти родичам померлих – не є нашою компетенцією, – в один голос стверджують у лікарні швидкої медичної допомоги та у бюро судовомедичної експертизи.

«Ані судово-медична експертиза, ані лікарня не мають повноважень шукати контактну інформацію, – запевняє головний лікар Миколаївської лікарні швидкої медичної допомоги Олександр Дем’янов. – Так, ми маємо адресу, ще ж зателефонувати треба, ще тим більше – у район! Це не наше питання 100%! Ми подали в міліцію на розшук. Вони повинні шукати».

Ніяких дій не було вжито і керівником судово-медичної експертизи О. Дерюгіною, навіть незважаючи на те, що вона зацікавлена у «звільненні місця» у холодильнику. Дивно, що жодного листа у тих інстанціях, куди повинні були надійти повідомлення, мати бійця не знайшла. Та чи були ці листи взагалі наравлені за адресами? І куди вони тоді потрапили? Не кажучи вже про те, що повідомити можна було і телефоном: адреса відома, з Інтернетом цей пошук займає лічені хвилини, але ж ніхто із зазначених службових осіб не взяв на себе відповідальність це зробити. І справа, мабуть, не тільки у службових інструкціях і компетенції, а чисто у людьському співчутті та розумінні. Далеко не кожна життєва ситуація у точності підпадає під розв’язання численними службовими інструкціями та розпорядженнями. Дуже часто від державних службовців вимагається бути просто людьми. На жаль, у даному випадку так не сталося.

Винуватих немає?

Галина Дмитрівна Шаф, державний службовець відділення забезпечення Веселинівського районного військкомату, вважає, що першою бити на сполох повинна була військова частина, куди після відпустки не повернувся військовослужбовець. Так само це визначає порядок сповіщення у випадку загибелі воїна.

«Повідомляти повинен командир військової частини, – пояснила Галина Шаф. – Він хоча б по телефону має доповісти у район, а також обласному воєнкому, а потім надіслати письмове сповіщення про смерть. На основі цього сповіщення районний комісар бере групу допомоги та їде повідомляти рідним загиблого. Ніхто не кинувся, коли Палько помер у Миколаєві, але ж при ньому були документи! Ми до глибини душі були вражені цим. Чому так трапилось: людина, учасник бойових дій, помер і став нікому не потрібним?».

Дізнатися телефони, а тим більше поспілкуватися із керівництвом військової частини № 3035, на жаль, не вдалося. Командування частини навідріз відмовилося надавати свої телефони для розмови. Військові керівники не забажали також і передзвонити на запропонований номер телефона редакції. Через представника Національної гвардії у Миколаєві, чергового військової частини № 3039 підполковника Бабишина його колеги передали журналісту пораду… приїхати для розмови у Слов’янськ, де наразі підрозділ розташований. Можливо, командуванню в/ч № 3035 немає чого сказати у виправдання своєї бездіяльності та байдужості до свого ж підлеглого? Редакція все ж сподівається отримати відповідь, але вже від командування Національної гвардії України, куди буде направлена ця публікація після друку.

Так само без відповіді залишається поки і інформаційний запит до ГУ НП в Миколаївській області стосовно бездіяльності слідчої Ленінського відділу поліції А. В. Сидоріної. Але ж саме слідчі також зобов’язані були повідомити у відповідні інстанції, або ж розшукати рідних самостійно, або принаймні поцікавитися, що відбувається із тілом загиблого воїна. Схоже на те, що про Юрія Палька забули через плутанину у даті народження, але ж і це було чиєюсь помилкою. Тільки от чиєю? Це треба з’ясувати хоча б зараз. Заради справедливості. Заради доброго імені прекрасної людини – захисника, воїна, сина, батька і брата. Запитати треба: «Чому усі посадові особи, які були причетні до цієї історії, виявили злочинну байдужість, і за ці півтора місяця ніхто не замислився над болем матері і рідних загиблого?».

«Я втратила сенс життя. Моїми супутниками тепер стали сльози, біль, смуток, – говорить Людмила Іванівна Біла. – Знаю, що сина вже не поверну, але хочу, щоб справедливість восторжествувала».

Тетяна Філіппова

Сообщение:

*

НОВОСТИ