Золотий рубіж Всеволода Ільїна

Новости, Общество

  15 Дек , 2016

Є люди, котрих ніби й знаєш багато років, але мало що про них можеш сказати. А є й такі – що при першому ж знайомстві закарбовуються у пам’яті, та й у душі, на довгі роки. Імпульсивний, вряди-годи аж надто принциповий, з незмінною хитринкою в очах життєлюб і правдоруб Всеволод Ільїн – із когорти тих достойників, хто залишає на землі слід. І де б не працював і не жив Всеволод Ільїн, а доля закидала його на тисячі кілометрів від рідної домівки, його ім’я крізь роки та десятиліття не лише пам’ятають, а й згадують незлим добрим словом.

Свій родовід герой цього нарису бере зі старовинного козацького села Преображенка Чаплинського району, що на півдні степової Херсонщини. Саме тоді, на Миколая зимового, 19 грудня 1946 року в ясному небі спалахнула ще одна зіронька. Батьки, прості сільські вчителі, прищепили Сєві любов до рідного краю та солов’їної мови, навчили поважати труд та людей праці, шанувати літніх людей. І в які б далекі закутки радянської імперії не кидала доля Ільїна, любов до милої Украйни, отого вишневого садочка біля хати, він завжди зберіг у своєму серці.

По закінченні школи колишній школяр працевлаштовується токарем на заводі «Електромаш» у Новій Каховці (на той час сім’я оселилася саме біля цього подніпровського містечка). Та хлопцеві не виповнилося й вісімнадцяти, як за карколомним збігом обставин він опиняється майже на краю землі – в далекій Іркутській області, де по комсомольській путівці зводить новий завод. Але жага до незвіданого і юнацький запал вимагають дедалі нових емоцій та вражень, і ось уже безвусий геодезист Сєва Ільїн вимірює своїми широкими кроками нескінченну тайгу.

Свої думки та помисли юнак довіряв записничку, на який зазвичай лягали віршовані рядки – начеб і прості, а й водночас глибокі, як, власне, й ільїнська порода. Натомість «совєтскіх газєт» ані до обіду, тим паче пополудні молодий пролетарій не читав – і не тому, що не мав відповідного кругозору, а просто не визнавав друковані мас-медіа. «Я ще тоді думав, – сміючись, згадує ті далекі роки Всеволод Олександрович, – що журналіст – це така людина, яка, присівши на одне коліно, постійно клацає фотоапаратом, заважаючи тобі працювати».Та приклад однокласника, який на той час уже працював у місцевому часопису, виявився «заразливим». Той і порадив другові: мовляв, їдь за маршрутом Херсон – Миколаїв – Кіровоград, заходь до обкому партії і кажи, що хочеш працювати у газеті. І якщо в рідному обласному центрі молодій людині відмовили, то у сусідньому Миколаєві шукачеві роботи запропонували вакансію коректора в… ну, не в чорта на рогах, а в Березнегуватській районній газеті.

І ось звершилося – 12 серпня 1965 року, з найменшої кар’єрної щаблі у районці, розпочинається довжелезна, у майже півстоліття, газетярська кар’єра майбутнього метра журналістського цеху. «Вже саме слово «коректор» мені на той час здавалося мало не науковим, – поринає у спогади В. Ільїн. – Але, дякувати Богові, мати-філолог прищепила мені грамотність змалку, тож швидко освоївся у новій іпостасі. А першим моїм керівником у газеті став Олександр Митрофанович Авраменко – чудова людина і професіонал».

І Всеволод Ільїн настільки органічно опанував нову посаду, що згодом навіть став опонувати самій заступниці редактора, доводячи, що в слові «консерви» треба писати саме букву «с», а не «ц». Годі й казати, що вже тоді багатий у плані життєвого досвіду, кмітливий та розумний початківець почав «паралельно» з коректурою писати й замітки про колгоспне життя-буття. Але для подальшого професійного зростання молодикові бракувало освіти, тож Всеволод влітку 1966-го подав документи на вступ до профільного вишу.

І так збіглося, що в житті 19-річного Сєви одразу в один день (!) настали три важливі події, і не всі зі знаком «плюс»: він мав одружитися на місцевій дівчині Людмилі Лактіоновій, йти в армію та… у суд. Річ у тім, що його конкурент у залицянні до молодої красуні став розповсюджувати брудні плітки про нього. Гарячкуватий та прямий Сєва, зустрівши свого кривдника, діяв рішуче, по-чоловічому. Той же, отримавши чималих стусанів, підступно написав заяву до «органів»…

Та все склалося якнайкраще в житті Всеволода Ільїна. Через вступ Сєви до столичного університету армія не дочекалася вправного солдата, а дріб’язкові непорозуміння із законом допоміг розв’язати майбутній тесть – майор міліції Михайло Кирилович Лактіонов. І вже 2 липня 1966 року всі задоволені та щасливі гуляли на велелюдному та гамірливому сільському весіллі, на якому з-поміж інших хвацько витанцьовувала й голова районного суду.

Потім – робота у херсонській молодіжній газеті, три роки на тамтешньому телебаченні. Та друг, Іван Григурко, таки схилив Всеволода переїхати до Миколаєва. Тож, недовго думаючи, молодий журналіст пристав на цю пропозицію, ставши заступником у відповідального секретаря могутньої на той момент партійної газети «Південна правда» – Віталія Миколайовича Олійника. Проте паперова робота в секретаріаті очікувано здалася непосидющому та енергійному Ільїну аж надто марудною справою, тож згодом він переходить працювати на обласне радіо. А в 1979 році погоджується переїхати в приморський Очаків та очолити районну газету «Чорноморська зірка».

Легкому на підйом та зміну місця проживання Ільїну переїзд дався легко. Натомість труднощі виникли, коли перед 1 вересня в усьому 20-тисячному місті не вдавалося знайти українського класу для навчання двох синів-школярів. Принциповий та патріотичний журналіст навіть поставив першому секретареві райкому партії ультиматум: як хочете, але в російськомовний клас своїх дітей не віддам. За часів тоталітаризму та політики суцільної русифікації то був дуже сильний вчинок, фактично – виклик системі…

Під керуванням принципового та майстерного редактора районка швидко завоювала нечувану популярність серед тисяч читачів, котрі з нетерпінням чекали кожного номера «Чорноморочки». Гострі журналістські розслідування, таврування нечистих на руку чиновників та господарників, оперативне інформування читачів про події в районі, області, країні… Завдяки цьому очаківська районна газета здобула належне визнання й поза межами району – протягом кількох років приморську газету визнавали переможцем всеукраїнських і навіть всесоюзних конкурсів!

Ба, навіть попри ці безперечні успіхи та майже курортний статус приморського містечка, успішному редакторі закортіло… побачити чукчів з оленями та випробувати себе на міць в умовах полярної зими та 50-градусних морозів. Тож у 1987 році гостре дошкульне слово журналіста Ільїна сповна відчули та оцінили і чукчі, й інші народності цього найвіддаленішого куточка імперії. Як квінтесенція чукотського періоду в житті невтомного борця за Правду – така вельми показова історія. Всеволод Олександрович мав на літаку виїхати до Москви – з тим, щоб розповісти «першим особам» про ті неподобства, що кояться на краю землі. Та в аеропорту його вже чекали міліціянти, щоб заарештувати у сфабрикованій справі. Дивом дізнавшись про засідку, сміливий журналіст в останню мить пересів на літак геологів і таки добрався до тодішньої столиці. У підсумку – полетіло чимало начальницьких голів, а Ільїну ще довго дякували пересічні мешканці Чукотки.

Справді всенародне визнання дозволило Всеволоду Ільїну з приголомшливим результатом – підтримкою 90 відсотків виборців – перемогти на виборах до Магаданської обласної ради.

Та, попри насичене подіями цікаве та буремне життя, Всеволода Олександровича все одно тягнуло на батьківщину. Тож на початку 90-х В. Ільїн після нетривалих роздумів таки пристав на пропозицію тодішнього очільника Миколаївщини Івана Грицая та зміцнив творчий кулак новонародженого часопису регіону – газети «Радянське Прибужжя». Незважаючи на високий офіційний статус видання, Всеволод Ільїн не боявся виступати з гострими критичними статтями і щодо керівництва області, і відносно окремих самодурів-депутатів.

Чого лише вартий такий заголовок у газеті – «Оплески з того світу?». У самій же резонансній статті містився звіт про… сесію облради. Газету з нашумілою публікацію жваво обговорювали та буквально зачитували до дір люди в різних куточках області, подумки аплодуючи журналісту за його сміливість і слово Правди. На наступній сесії облради журналісту Ільїну прогнозовано влаштували публічну порку. З усіх боків лунала обструкція та заклики вигнати з газети незручного журналіста. Всеволод Олександрович мовчки вислухав усі закиди на свою адресу, лише потемнівши в обличчі. А потім – спокійно, але впевнено, карбуючи кожне слово, сказав: «Розумієте, шановні, газета робиться для людей, і саме їм має подобатися. А якщо я писатиму статті, які подобаються тому чи іншому депутату або начальнику, то гріш ціна тій газеті…».

Попри значний тиск, першому редакторові «РП» Степану Порадюку вдалося захистити і відстояти свого підлеглого. Багато галасу в регіоні і за його межами наробила й критична стаття про перші кроки щойно призначеного Представника Президента.

За підсумками критичних публікацій Ільїна знімали з посад знахабнілих голів райдержадміністрацій та правоохоронців-перевертнів, ображено чухали потилицю й горе-керівники меншого штибу… Один лише факт виїзду журналіста Всеволода Ільїна міг наробити чимало галасу в районі. Що вже казати про саму газетну бомбу, яка щоразу вибухала гучним інформаційним ефектом! І знову летіли чиїсь голови…

Звісно ж, антигерої ільїнських публікацій усіляко намагалися дискредитувати та розквитатися з принциповим і непідкупним журналістом. Одного разу навіть опустилися до прямого фізичного насилля – у темряві нічного миколаївського двору били щосили, навмисно ламали пальці. Із задоволенням садистів негідники приговорювали: «Уж тепер не зможеш писати…». Та Ільїн не лише одужав та повернувся до улюбленої справи, а й не звернув з колись обраного шляху. Шляху – до Правди та Добра, Істини і Справедливості. І навіть коли його на рік за надуманими підставами звільнили з посади, Всеволод Олександрович не впав духом. У суді опальний журналіст довів свою правоту та повернувся до роботи.

Варто сказати, що Всеволод Ільїн був не лише сильним журналістом, а й високопрофесійним заступником редактора. Прискіпливо та допитливо вичитував чужі тексти, тактовно звертаючи увагу на недоліки. По-батьківськи здійснював опіку над молодими журналістами. Дуже полюбляв і досі полюбляє спорт, зокрема футбол і шахи. З легкої руки В. Ільїна та його друга Миколи Баранова був започаткований футбольний турнір на призи «РП». А з шахами Всеволода Олександровича ріднило не лише захоплення мудрою грою, а й близька дружба з багаторічним директором та засновником Миколаївського обласного шахового клубу Миколою Шелестом. Годі й казати, що день 19 грудня був спільним святом для обох.

Друзями Всеволода Олександровича, на жаль, багатьох з них уже немає в живих, стали й такі легендарні нині постаті, як письменник та поет Микола Вінграновський, журналісти Віталій Карпенко та Микола Біднина, колега-журналіст по «РП» і відомий поет Дмитро Кремінь. Як згадує Всеволод Ільїн, часто доводилося ліпити вареники для самого Вінграновського і той щоразу дивувався чудовому смаку та вишуканості кулінарних виробів.

А вдома надійні сімейні тили Всеволоду Ільїну забезпечує вірна дружина та порадниця Людмила Михайлівна, з якою разом крокують життям ціле півстоліття. Декілька років тому подружжя спільно прийняло важливе рішення й змінило гамірливий і задимлений Миколаїв на чисте повітря прилиманського степу. Продавши міську квартиру та придбавши хату в невеличкому селі Каталине Очаківського району, дбайливий зять перевіз сюди і свою 90-річну тещу Тетяну Федорівну. А як справжня творча особистість, Всеволод Олександрович наразі успішно реалізовує себе в іпостасі садівника, висадивши на площі одного гектара присадибної ділянки понад 700 дерев та кущів – черемшин, сосен, акацій, маслин…

19 грудня журналіст від Бога та просто Людина з великої літери В.О. Ільїн здолає знаковий життєвий рубіж. Цього дня до святкових привітань з нагоди славного 70-ліття приєднається й увесь колектив «Рідного Прибужжя». Побажаємо Всеволоду Олександровичу міцного здоров’я, щастя, особистих гараздів. І пам’ятайте, Олександровичу: золоте перо ніколи не заіржавіє.

 Андрій ТЮРІН

Сообщение:

*

НОВОСТИ