Героїчна історія українського командира-спецназівця

24 березня мало б виповнитися 40 років мужньому офіцеру, колишньому командиру Морського центру спеціального призначення, прекрасному чоловікові і батьку Зінченку Олексію Володимировичу. Але війна внесла свої корективи і обірвала життя офіцера в бою за щастя інших, принісши страшне горе у родину воїна.

У спогадах дружини

Народився Олексій Володимирович Зінченко 24 березня 1977 року в с. Ясне Мелітопольського району Запорізької області. Згодом родина переїхала на Черкащину.

«Відколи його пам’ятаю, він мріяв про службу у Збройних Силах, – розповіла при зустрічі його дружина Валентина Олексіївна Зінченко. – Жодної хвилини не любив марнувати. Активно та наполегливо вивчав військову справу. Займався спортом, загартовував себе».

Після здобуття середньої освіти у 1994 році Олексій Зінченко став курсантом Севастопольського військово-морського інституту імені П.С. Нахімова. Успішно закінчив навчальний заклад та був направлений у місто Очаків до Морського центру спеціального призначення. Спочатку його як спеціаліста-водолаза загону підводного мінування призначили командиром групи мінування, а згодом – командиром загону підводного мінування. З 2003 року Олексій був заступником командира загону спеціальних операцій, а за рік – командиром цього загону.

Військові будні завжди були нелегкими. До відпрацювання надскладних завдань загоном підводного мінування, чи то загоном підводного розмінування і прориву протидесантних загороджень, до керування розвідувальним загоном Олексій завжди ставився відповідально. Він був переконаний, що знання щодо проведення розвідувальних заходів, здійснення диверсій, підводного мінування і розмінування його підопічні повинні засвоїти на відмінно, адже найменша помилка могла кожному з них коштувати життя. Під час навчань військовослужбовці отримували не лише теоретичні знання, але й цінний досвід, загартовували свою витримку та волю, відточували бойову майстерність.

«Я завжди розуміла, що професію Олексій обрав нелегку. Він був завжди там, де цього вимагав обов’язок. І робив для Вітчизни все, що залежало від нього», – додає дружина воїна.

Олексій Володимирович не тільки навчав інших, але й використовував усі можливості розвиватися самому, вдосконалювати свої навички, здобувати нові знання, зокрема отримав спеціальне звання «Бойовий плавець спеціального призначення Військово-Морських сил Збройних Сил України», а з жовтня 2005-го по лютий 2007 року навчався у командно-штабній академії Бундесверу Федеративної Республіки Німеччини. Після закінчення навчання був призначений на посаду заступника командира з водолазної підготовки, у грудні 2012 року став командиром Морського центру спеціального призначення.

За високий особистий професіоналізм, підтримання бойової готовності частини та сумлінне виконання службових обов’язків Олексій Зінченко нагороджений численними медалями міністра оборони України, начальника Генерального штабу Збройних Сил України, командувача Військово-Морських сил Збройних Сил України, відзнакою Міністерства оборони України «Доблесть і честь».

Спілкуючись з Валентиною Олексіївною, тендітною та милою жінкою, відчуваю, як неймовірно тяжко їй приховувати біль втрати найріднішого і найдорожчого чоловіка, поруч з яким завжди було затишно і комфортно. Вона з ніжністю згадує, як часом тулилася до сильного плеча, аби просто по-жіночому бути слабкою, а Олексій, відчуваючи тривогу в її голосі, знаходив і слова розради, і слова поради. Коли був поряд чоловік, то все здавалося простим, не вартим переживань. У напруженості буднів спливав час. Разом виховували двох доньок. Тато радів їхнім успіхам, як своїм. Мріяв про власну оселю, яку так і не дочекався.

– Коли почалася антитерористична операція на сході нашої держави, Олексій неодноразово виїжджав до зони бойових дій. Я хвилювалася. але не хотіла, щоб це помічав чоловік. У нього клопотів вистачало. Поїздка, призначена на друге серпня 2014 року, була плановою. Попрощавшись зі мною та дітьми, Олексій поїхав через Мелітополь. Зайшов до першої вчительки, зателефонував та зустрівся з однокласниками, ніби підкреслюючи, що на сході країни розпочалися військові повномасштабні дії, і хто потрапляє у горнило війни, той не може бути застрахованим від небезпек, – ділиться Валентина Олексіївна.

17 серпня 2014 року в районі м. Старобешеве Донецької області обстріл з установки «Град» забрав життя капітана ІІ рангу, командира Очаківського центру спеціального призначення Олексія Володимировича Зінченка.

«Він мужньо і до кінця виконав свій громадянський обов’язок перед українським народом та українською державою. Олексій Зінченко став Героєм, вірним присязі і бойовим побратимам, гідним захисником рідної землі від московського загарбника. Хай світла і вічна пам’ять про Олексія Володимировича живе серед рідних, близьких, бойових побратимів та добрих людей назавжди. Вічна пам’ять Герою!» – було написано у листі з військової частини родичам загиблого.

Після прощання в Очакові 20 серпня 2014 року Олексія Зінченка провели в останню путь на сільському цвинтарі у селі Кам’яний Брід Лисянського району Черкаської області.

Спілка ветеранів військово-морської розвідки посмертно нагородила Олексія Зінченка Морським Хрестом.

За мужність та героїзм, проявлені під час виконання завдань за призначенням у ході антитерористичної операції на сході держави, наказом міністра оборони України від 19 серпня 2014 року № 473 капітану ІІ рангу Зінченку Олексію Володимировичу присвоєно військове звання капітана І рангу (посмертно).

Наказом Президента України № 708/2014 від 8 вересня 2014 року за особисту мужність і героїзм, проявлені під час захисту державного суверенітету та територіальної цілісності України, Зінченко Олексій Володимирович посмертно нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня.

С.М. Мандибура

На згадку про побратима

Перше наше знайомство з Олексієм Зінченком відбулося у 1997 році, коли ми ще були курсантами Севастопольського військово-морського інституту імені П.С. Нахімова – альма-матер військових водолазів. Я пишаюся тим, що з часом це знайомство переросло у справжню чоловічу дружбу. Олексій – гідний представник еліти сил спеціального призначення, бойовий плавець. Його з-поміж усіх нас, крім міцного здоров’я, гнучкого розуму та тренованості, вирізняли неабиякий професіоналізм, наполегливість, високий рівень знань, навички командної роботи та досконалість. Саме завдячуючи цим якостям, він згодом очолив Морський центр спеціального призначення. Його унікальність, як командира, полягала у вмінні згуртувати колектив. Він умів не просто спілкуватися, а професійно налагоджувати контакти і зв’язки, вирішуючи при цьому нагальні питання: чи вони стосувалися центра, чи частини, чи конкретної людини, не зважаючи на ранг та посаду.

Олексій завжди дбав про здоровий морально-психологічний клімат у нашому колективі. При цьому і свій власний дар – чудово орієнтуватися під водою – розвивав за кожної можливості, долаючи значні відстані з вантажем і спорядженням, вдосконалюючи техніку володіння зброєю під водою. Його вимогливість до себе, постійна спрямованість на успіх допомагали працювати ефективно і нам. Олексій, як ніхто, розумів, що тільки взаємодія, взаємодопомога та свідома повага до кожного приведуть колектив до успіху. Серед нас існувало «почуття ліктя». Ми завжди намагалися в усьому рівнятися на командира.

Пригадалось 7 жовтня 2013 року, коли на урочистостях з відзначення 60-ї річниці з дня створення Морського центру спеціального призначеннякапітан ІІ рангу Олексій Володимирович Зінченко, вітаючи ветеранів, офіцерів, мічманів, прапорщиків, старшин, матросів та гостей, запевнив, що які б завдання перед Центром не ставила держава, всі вони будуть виконані з честю.

Ніхто тоді й подумати не міг, що і року не пройде, як будемо відправлятися на схід країни – у Донецьку та Луганську області для проведення антитерористичної операції. Було неймовірно важко. До нашої, як і до інших частин, прибували добровольці-патріоти першої, а згодом і другої та третьої хвиль мобілізації. З ними, на жаль, приїздили і «аватари» – люди, які давно свій інтелект втопили у горілці. Та Олексію Володимировичу вдавалося і з ними знаходити спільну мову, навіть не підвищуючи тону. Вистачало лише суворого погляду та кремезної статури командира. І вже за тиждень-два порушники військової дисципліни добросовісно виконували свої обов’язки.

Скромний та виважений, він умів реагувати на грубість та непорозуміння не розгубленістю та поступливістю, а твердістю і наполегливістю. Не застосовуючи сили, міг легко дати відсіч кожному, хто намагався перевірити його самого на міцність характеру.

У зону проведення АТО Олексій Володимирович виїхав з першими добровольцями. 16 серпня 2014 року, виконуючи завдання за призначенням у районі м. Старобешеве Донецької області, командир разом із розвідувальною групою спеціального призначення потрапив під обстріл ракетної установки залпового вогню «Град». Олексій зазнав тяжкого поранення. Лікарі цілу добу боролися за його життя, але 17 серпня 2014 року його серце зупинилося назавжди. Зупинилося заради України!

Організовувати церемонію прощання з командиром Олексієм Володимировичем Зінченком та матросом, кулеметником взводу охорони роти Євгеном Корнафелем було надзвичайно тяжко. Не вірилось… Я ще чув його слова перед відправленням: «Побудеш тимчасово виконуючим обов’язки, а я повернуся, і все буде добре». Цього разу вперше командирові не вдалося дотриматися свого слова. Як згадували побратими, на передовій Олексій був відважним, хоробрим, чесним та принциповим. Він не ховався за спини інших. Та й його кремезну статуру під два метри зростом і сховати б ніхто не зміг. Проводжали в останню путь героїв 19 серпня 2014 року.

За життя Олексій достойно шанував флотські традиції. Приміром, він, як і годиться командиру, зустрічав корабель, що повертався на базу, завжди із запеченим поросям, яке традиційно з’їдали всі разом.

Пригадую, як ще ми були курсантами, традиційно – киданням у воду в Севастополі вітали Олексія з народженням доньки Анастасії. Вітали його, не зраджуючи традиції і вдруге, уже в Очакові, коли народилася Наталочка. Двох доньок-красунь виховував наш командир разом із дружиною Валентиною. До речі, Валентина прийняла військову присягу на вірність Україні і сьогодні разом із побратимами захищає нашу землю від агресора.

Двері його оселі були відчинені для кожного, і неважливо, чи було це після напруженого робочого дня, чи у святкову днину. Він був справжнім другом. Умів дружити чесно і віддано. Переживав разом із товаришами і періоди їхніх злетів, і непрості періоди невдач. Був чуйним до чужого горя. Завжди допомагав іншим. За це його і поважали. Такого побратима і друга тяжко втрачати, а особливо коли розумієш, що втрачаєш назавжди.

Сьогодні у нашій країні йде війна, і це не просто слово. Війна – це реальність. Війна – це коли герої гинуть. Їхні імена закарбовуються у Вічність. Але у воїнів ніколи не буде розпачу.

Пам’ять про капітана ІІ рангу (капітана І рангу посмертно), командира військової частини А‑1594 Військово-Морських сил Збройних Сил України Олексія Володимировича Зінченка, пам’ять про Товариша, пам’ять про Побратима зобов’язує нас продовжувати боротьбу за мир в Україні.

Ми всі жадаємо Миру, але тільки шляхом Перемоги!

І відродження флоту обов’язково буде! Цього вимагає час!

Слава – Україні!

Героям – Слава!

В.В. Савенко, товариш по службі

Сообщение:

*

НОВОСТИ