Наталія КЛИМЕНКО: «У депутати йшла, щоб бути корисною суспільству»

Наш співрозмовник – депутат Первомайської міської ради Наталія Клименко. Вона розповіла, чому пішла у депутати та про принципи, які сповідує у цьому житті.

– Наталіє, яка ваша освіта?

– Я закінчила Одеський національний університет ім. Мечникова. Коли навчалася, це був ОДУ. Факультет філологічний, фах – вчитель української мови та літератури. Коли обирала, знала, що попереду на мене очікує непроста та разом з тим творча робота. Не помилилася. Саме цей фах став підмогою у моїй сьогоднішній багатогранній діяльності. Філологія дала мені можливість стати не лише педагогом, а й журналістом, а університет забезпечив можливість розбиратися в багатьох сферах.

– За спеціальністю працювали?

– Десять років у школі. Потім мені пощастило бути в команді першовідкривачів місцевого телебачення. Тоді це був ПЦТМ «ТелеКом 1» під керівництвом Віктора Вільхівського. Ми на той час зробили справжній прорив на теренах місцевого телебачення, забезпечивши глядачів найважливішим – новинами. А потім була компанія «Всесвіт», де ми з нуля піднімали новий канал «ТВ «Всесвіт»». Скажу, що нам вдалося досягти дуже високого рівня, і якби не політичні ігри, напевне, і до сьогодні б мали якісний канал з місцевим присмаком. Власне, з того часу журналістика стала способом мого життя. Робота в редакціях «Вісник Первомайська», «Рідне Прибужжя», «Мир і порядок», «Медіа-прайм» – це все мій журналістський досвід. Була навіть спроба працювати на ниві підприємництва. Потім повернулася знову до викладацької діяльності. Наразі опікуюся питаннями молоді та міжнародних програм при Первомайському політехнічному інституті НУК ім. адмірала Макарова та викладаю в коледжі.

– Чому обирали такі сфери діяльності?

– Обирала те, що було до душі, де могла реалізуватися, на чому розумілася й зналася. Для мене було важливим завжди бути корисною для людей. Я ніколи не рахувалася з власним часом, завжди в пріоритеті справи інших та громадська діяльність. Добре це чи погано – сказати важко, але є саме так. Знаю одне, де б я не була, чим би не займалася – скрізь керувалася й керуюся принципами людяності та доброти. Поіншому в цьому світі бути не може. Не так важливо, чим ти займаєшся, важливо в будь-якій справі залишатися людиною!

– Над чим працюєте зараз?

– Працюю в інституті, коледжі, викладаю. Багато часу приділяю громадській роботі, молодіжним проектам. Очолюю організацію «Другарі», займаюся депутатськими справами, організовую фестивалі, конкурси, веду журналістську та освітянську діяльність, співпрацюю з волонтерами. Веду активний діалог зі студентством. Наразі обговорюємо питання створення молодіжного центру. Не секрет, що молоді нині нікуди подітися, тож маємо подумати разом, як зацікавити молодь, щоб лишалася у рідному місті. Опікуюся питанням налагодження міжнародних зв’язків. Зокрема за моєю ініціативою маємо місто-партнера у Болгарії – Добрич та укладено угоду з Варненським технічним університетом. Разом з адміністрацією політехнічного інституту вирішуємо питання подвійних дипломів та навчання етнічних болгар на теренах історичної батьківщини. Словом, роботи вистачає. Як кажуть, у цій справі – головне бажання. Той, хто хоче і має бажання займатися корисними справами, – буде це робити, хто не хоче – буде шукати приводи для відмовок.

– Чому пішли у депутати?

– Напевне, через свою гіперактивність, що, до речі, не усім подобається. Та більш за все через те, що дуже хочеться щось змінити на краще. Просто сидіти і чекати манни небесної не в моїх правилах. Хочеш жити гарно – бери й роби щось сам для цього. Тому я в депутатах. А ще, напевне, тому, що є можливість ламати стереотипи, хоч це і дуже не просто. Втім, це потрібно робити. Мусимо розуміти, що країна сьогодні змінюється, а отже, жити за старими правилами уже не можна. До того ж, як на мене, місцеве самоврядування – це можливість у своєму місті самостійно навести лад. Головне, щоб був колектив однодумців, який би розумів, що проживає і спільно працює на території однієї громади. На жаль, сьогодні ми маємо дуже різношерстний депутатський колектив, який практично розділений навпіл. Депутати часто не чують одне одного, а тому й маємо багатогодинні баталії замість конструктивної роботи. Саме тому ініціюю прийняття етичного кодексу депутатів Первомайської міської ради. Можливо, в такий спосіб зуміємо налагодити свої стосунки.

– Відчуваєте стереотипне ставлення до депутата?

– Доволі часто можна почути: «Ви всі там однакові. Уже у нас цих депутатів було повно. Ніхто нічого так і не зробив, усі тільки крадуть». І тут не важливо, що саме ти робиш, які принципи сповідуєш. Ще буває інше: «Ми тебе вибрали, тож давай виконуй нам усе». Отже, далеко не усі розуміють, що без партнерства депутату практично не можливо здійснювати свою діяльність. До того ж, якщо ще й врахувати факт, що депутатство – це абсолютно альтруїстська робота. На жаль, сьогодні люди не готові жертвувати своїми власними інтересами задля інших. Живуть за принципом: своя сорочка ближче… Окрім усього, мені здається, що сьогодні дуже багато байдужих людей. Інакше у нас не було б такої жахливої ситуації з чистотою. Бо чисто не там, де часто метуть, а там, де не смітять. Якби кожен слідкував за собою, за територією, де проживає, не потонули б ми сьогодні у смітті. Безумовно, я погоджуюся з тим, що по місту недостатня кількість контейнерів, недосконала система вивезення сміття, відсутнє сортування – та це не є виправданням нашому безкультур’ю! І це я навела самий елементарний життєвий приклад, який вимагає простої людської дбайливості.

Якось мені довелося в раді ініціювати питання удосконалення правил утримання свійських тварин у місті (а це сьогодні величезна проблема для приватного сектора). Мала відповідь: «Чи не багато хочеться?». Скажу – ні! Не багато. Хочу елементарного – комфорту в своєму місті, чистоти, порядності та миру! На жаль, маю нездійсненні мрії, бо бачу, що ми всі зайняті різними справами, часто абсолютно не важливими. Іноді опускаються руки, коли розумієш, що ти є білою вороною. Саме тим і була викликана спроба скласти мандат. Утім, заспокоївшись, зрозуміла, що це не метод боротьби із системою. Починаю ставитися до цього по-філософськи. Світ не ідеальний, а тим більше не ідеальна в цьому світі Україна. Але маємо таку ситуацію, і з цим треба жити. Опускаються руки, коли ти бачиш, що не так багато людей розділяють твої погляди, у тому числі серед депутатів і представників виконавчих органів. Коли намагаються ставити підніжки й радіти, коли щось не вдається. Але треба боротися. Бо ж легкого в цьому світі нема нічого, а шлях цей усе одно треба пройти. Впевнена, що колись він таки дасть свій результат, бо здаватися – це не варіант.

Розумію, що сьогодні людям дуже нелегко. Вони перестали довіряти одне одному, не вірять ні в правоохоронну систему, ні в систему місцевого самоврядування. Для того, щоб повернути довіру, має бути екстремальний рівень відкритості та прозорості у всьому. І це треба намагатися робити. Дуже хочеться перемін, які призведуть до консолідації, згуртованості та розуміння найважливішого – що ми всі Люди і маємо жити за законами Людяності.

– Як ви ставитесь до Фейсбуку?

– Позитивно чи негативно? Напевне, п’ятдесят на п’ятдесят. Часто й сама користуюся його послугами, коли хочу донести цікаву інформацію, особливо ту, яка стосується громадського життя. Не люблю, коли люди ставляться зверхньо до інших і намагаються когось принизити. Ми усі різні, і кожен має право на свою власну думку. Якось у тому ж Фейсбуці вичитала, що мене виховали однаково з повагою ставитися що до прибиральниці, що до президента. Тож і дотримуюся саме такого принципу – з повагою до усіх! І це не декларація, а моя тверда життєва позиція.

– Чи не жалкуєте за телебаченням?

– Кажуть, що не можна жалкувати за тим, чого вже нема. Це вже історія мого життя, хоча дуже болюча. Втім, я маю гарних наступників, своїх вихованців, якими горжуся. Це Лєра Мікульска – сьогодні ведуча програми «Україна вражає» на одному із престижних телеканалів, це Віталій Зубрицький та Олександр Качанов, Ігор Селянінов, Олег Пасічник – провідні оператори великих каналів. Я можу сьогодні назвати багато прізвищ людей, з якими мене життя пов’язало на телебаченні. Скажу одне – ми усі гарно спілкуємося, і якби була можливість знову стати однією командою, думаю, що більшість підтримала б цю ідею!

– Що значить для вас родина?

– Це для мене усе! Це моє життя, моя любов, моя радість і біль, мої тривоги й сумління, мої турботи й клопоти, моя гордість і розрада. За неї готова віддати своє життя!

– А держава?

– А державу, як і матір, – не вибирають. А отже, люблю, шаную, працюю на неї, переймаюся її болями й тривогами. Дуже хочу їй достойного життя! Й до останнього свого подиху буду українкою!

– Дякую за відверту розмову. Подальших вам успіхів!

Влада ВЕРБИЦЬКА

Сообщение:

*

НОВОСТИ