«Сонячний хлопчик»

Роман Робертович Клімов народився 30 червня 1989 року в Миколаєві. Батьки Романа – Роберт Аркадійович та Тетяна Олексіївна, як і бабуся з дідусем, а пізніше і сестра з чоловіком, працювали на ДП «Науково-виробничий комплекс газотурбобудування «Зоря»-«Машпроект». Батько помер, коли Роману було 10 років, і мама одна виховувала двох дітей, тож розраховувати у житті хлопець міг лише на самого себе.

Тому після 9-го класу Роман вступив до машинобудівного ліцею та одночасно навчався у вечірній школі. Мама пригадує: досить часто було, що з усього класу на уроках був один Роман, і коли вчителька, обурена, що їй доводиться працювати лише з одним учнем, намагалася відправити його додому, він не погоджувався, бо вважав, що дарма в житті нічого не дається, все треба заробити.

У 2006 році Роман закінчив Миколаївський професійний машинобудівний ліцей і здобув професію верстатника широкого профілю – оператора верстатів з програмним керуванням. Відразу після закінчення ліцею працював на ДП «Науково-виробничий комплекс газотурбобудування «Зоря»-«Машпроект», пізніше на Миколаївському бронетанковому заводі. Керівництво та колеги цінували його як висококласного токаря та відповідального працівника.

Залишившись єдиним чоловіком у сім’ї, Роман відповідально прийняв на себе чоловічі обов’язки, був дуже хазяйновитим, сам робив ремонт у будинку, міг поправити паркан, полагодити дах… Тетяна Олексіївна розповідає, що Роман був дуже добрим, турботливим сином, завжди готовим вислухати, підтримати, допомогти. Хоча стосунки мами і сина були досить довірливими, зі служби Роман намагався не розповідати їй багато про АТО, не хотів турбувати. Проте часто телефонував, завжди цікавився самопочуттям, справами. Коли отримував зарплату, обов’язково пересилав гроші мамі, наказував, щоб купила собі чогось смачненького. А мамі хотілося побалувати сина, а не себе, тож збирала посилки і передавала хлопцям на передову.

Пригадує Тетяна Олексіївна, що Роман дуже любив котів, підгодовував дворових – спеціально для них купляв молоко. А коли дзвонив з АТО, розповідав про усю живність, яка була у них на передовій, надсилав фотографії, ділився своїми переживаннями: «У мене скоро кицька кошенят приведе, що я з ними робити буду, чим годувати…».

Роман з дитинства мріяв стати військовим. Можливо, не останню роль у цьому відіграла Тетяна Олексіївна, яка довгий час була начальником караулу заводу, до того ж вона – кандидат у майстри спорту з легкої атлетики, чудовий стрілок. Тож і Роман захопився бігом та спортивною стрільбою, брав участь у різноманітних змаганнях, отримував грамоти і дипломи. Але через проблеми зі здоров’ям його навіть на строкову службу не взяли.

Близько року Роман жив у Росії, проте коли почалися події в Криму, повернувся в Україну. Невдовзі після повернення молодий чоловік приймає рішення йти добровольцем до лав української армії. Як розповідає Тетяна Олексіївна, спочатку вони з сином пішли до церкви, придбали йому хрестика, а потім Роман пішов до військкомату, де відразу ж підписав контракт до закінчення особливого періоду.

Романа направили до 72-ї ОМБр. Спершу хлопець був снайпером. Але під Богданівкою, де стояв його підрозділ, противник вів, в основному, артилерійський та мінометний вогонь, тож навички влучної стрільби 25-річному юнакові так і не знадобилися, тож він був просто бійцем взводу, членом екіпажу БМП. 10 серпня 2015 року під час бою під Білою Кам’янкою загинув його друг і бойовий побратим Євген Ровний. Цю втрату Роман переживав дуже болісно: коли ховали Євгена, мати вперше побачила сльози в очах сина.

У квітні 2016 року Клімова, як контрактника і умілого військовослужбовця, взяли у 1-й батальйон, який саме реформувався і виїжджав на міжнародні навчання Rapid Trident на Яворівський полігон, потім у Боснію. З жовтня 2016 року Роман воював на Авдіївській промзоні. Був поранений, а після лікування повернувся на фронт. Воював на одному з найбільш небезпечних напрямків. Має волонтерські відзнаки: «За оборону Волновахи», «За відвагу», а також почесний нагрудний знак начальника Генерального штабу – Головнокомандувача Збройних Сил України «За взірцевість у військовій службі» ІІІ ступеня.

Мав дуже багато вірних друзів серед волонтерів у Києві, Миколаєві, Волновасі. Товариші по службі дивувались: «Клімов, тебе що, вся Україна любить? Нікому стільки посилок не шлють, як тобі».

Ірина Маслюк (диспетчер Миколаївського центру волонтерів) згадує, що влітку 2014 року до них звернулася Тетяна Олексіївна з проханням допомогти вирішити питання з виплатою заробітної плати Роману. Волонтери знайшли юриста, який безкоштовно допоміг зібрати потрібні документи і вирішити цю проблему. А в серпні Роман прийшов до Центру, подякував, розповів про себе, на запитання, що потрібно, стримано відповідав: нічого. Дівчата почали пропонувати то одне, то інше, врешті-решт юнак узяв прапор і невеличкий рюкзак. А ввечері прислав фото із прапором на стіні і підписав: «Тепер Центр волонтерів завжди у мене в гостях». Після цього вони вже постійно підтримували зв’язок через соцмережі. При нагоді юнак приходив до Центру, спілкувався з волонтерами.

«Востаннє Роман завітав до нас у грудні 2016 року, коли був вдома після поранення, – розповідає Ірина. – Він прийшов з величезною коробкою тістечок, каже: «Я не знав, які саме ви любите, а хотілося зробити для вас щось приємне». Поспілкувались, довго не могли розпрощатись… Роман протягнув мені чеку від гранати (я потім з неї собі брелок зробила): «Я не знаю, що Вам подарувати особистого, але це те залізяччя, з яким ми живемо…».

Ірина називає Романа «сонячним хлопчиком», каже, що він з першого погляду привертав увагу до себе, викликав симпатію, був дуже спокійним та витриманим. І ще він був справжнім чоловіком, а в 25-26 років – не багатьом це під силу. Він ніколи не скиглив, не жалівся, нічого для себе не просив, казав: «Я отримую гроші. Я – чоловік. Я сам можу себе забезпечити». І це були не пусті слова, він до всього ставився відповідально, ніколи не шукав «крайнього».

Пригадує Іра, як вони розмовляли з приводу матеріального забезпечення: «От всі ниють, що погані берци отримали. Дійсно, погані. А я їх продав, – розповідав Роман, – доклав гроші і придбав собі «американки». Все, що на мені, я сам для себе зробив – і берци, в яких зручно, і одяг, в якому не змерзну, і пластини до бронежилету я сам купляв. Це моє життя, і мені воно потрібно більше, ніж будь-кому іншому».

Роман брав участь у багатьох сміливих, навіть відчайдушних операціях, та тим, хто його добре знав, важко повірити у загибель хлопця – бо, незважаючи на безсумнівну хоробрість, він був дуже акуратним, обережним.

Загинув Роман Клімов 2 лютого 2017 року від осколкового поранення під час обстрілу противником Авдіївки та позицій українських військових поблизу міста.

Указом Президента України № 28/2017 від 8 лютого 2017 року за особисту мужність і самовідданість, виявлені при захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі Клімов Роман Робертович посмертно нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня.

А.П. НАЗАРОВА, обласний центр пошукових досліджень та редакційно-видавничої діяльності

Сообщение:

*

НОВОСТИ