Добре слово для інваліда

У сім'ї мешканки Березанки Світлани Чапчай – одразу три інваліди: у матері – інвалідність 2-ї групи, у батька – 1-ї, сама вона має тяжке неврологічне захворювання та 2-гу групу інвалідності. Жінка прийшла до редакції та розказала, що соціальні служби до них неуважні, не зважають на їхні прохання та недостатньо поважають батьків, які все життя присвятили медицині. Журналіст здивувалася: невже таке можливе? – та поспілкувалася із працівниками районних соціальних служб.

Одразу треба зазначити, що кожна із сторін має свою правоту, втім, можливо, саме публікація у обласній газеті дозволить і Світлані Чапчай, і посадовим особам побачити ситуацію з іншого боку та зрозуміти один одного. 

Дві долі

Світлана Анатоліївна дуже пишається своїми батьками і недарма. Любов Сафронівну та Анатолія Миколайовича Чапчаїв добре знають у Березанці, бо обидва вони пропрацювали у медичній та соціальній сферах району майже 40 років.

У далекому 1952 році Любов Сафронівна, яка народилася у селі Подолянка Веселинівського району, після закінчення Вознесенської фельдшерсько-акушерської школи приїхала за розподілом у Березанську районну лікарню та розпочала свій трудовий шлях патронажною медичною сестрою. Чергувала у терапевтичному відділенні, 16 років віддала роботі на «швидкій допомозі». У 70-ті роки очолювала місцеве відділення Товариства Червоного Хреста. Наступні десять років – з 1980-го по 1990-й – працювала на Березанській санстанції, звідки пішла на пенсію.

До речі, окрім своєї найгуманнішої професії, Любов Сафронівна багато років була відомим у районі донором, загалом здала близько 60 літрів крові (порівняйте: в організмі дорослої людини зазвичай міститься до 5 літрів крові), а значить, врятувала у буквальному розумінні десятки людських життів.

Анатолій Миколайович ще у дитинстві, яке прийшлося на тривожні воєнні роки, отримав тяжке поранення ніг, але присвятив себе лікарській справі. Після навчання у 1967 році він також прийшов до Березанської ЦРБ, де працював терапевтом, ендокринологом, виконував обов'язки головного лікаря, був начмедом, заступником головлікаря. А вийшовши на пенсію, ще довго продовжував очолювати реабілітаційний центр для інвалідів, працював у районному товаристві інвалідів, у закладі соціального забезпечення. Одночасно захоплювався поезією, а його вірші прикрашали сторінки районної газети та неодноразово отримували нагороди на поетичному конкурсі «Перлина Півдня».

Дивлячись на батьків, Світлана Анатоліївна після закінчення музичного відділення інституту культури набула ще й спеціальності медсестри, що зараз допомагає їй у догляді за мамою і татом.

Наразі Любові Сафронівні – 82 роки, Анатолію Миколайовичу – 80, він практично не виходить з дому. І чомусь здалося заслуженим літнім людям, які все життя звикли бути у центрі подій району, серед людей, що уваги до них з боку соціальних служб приділяється недостатньо.

У чому потрібна допомога?

Претензій до соціальної служби та товариства інвалідів у Світлани Анатоліївни достатньо, втім одночасно вона визнає, що її сім'я допомогу отримує. Так, пропонували батькам надомне обслуговування, від якого Чапчаї відмовилися, бо, мовляв, все, що робить соціальний працівник, вони здатні виконувати і самі. Але ж, за словами Світлани Анатоліївни, у тому, що конче потрібно у господарстві – зробити ремонт у будинку, викосити траву, підрізати дерева – на соціальну службу розраховувати не доводиться.   

– Ця сім'я знаходиться у нас на контролі, але люди вони… інтересні, – зазначила у розмові із журналістом Галина Степанівна Швець, директор Територіального центру соціального обслуговування (надання соціальних послуг) Березанського району.  –  Якщо треба зробити ремонт, то у нас немає матеріалів, люди повинні їх купувати. Можемо надати тільки працівника. Бур'ян у дворі повиривали, дрова – порізали. А пилки у нас немає, зняли тільки маленькі гілочки. Ця сім'я без кінця хоче, щоб ми гроші давали. Але ж у них хороша пенсія!

Світлана Анатоліївна розповіла, що працівник терцентру, якого попросили спиляти дерево у грудні, зробив це у квітні. А треба було посадити картоплю, він прийшов тоді, коли вона… зацвіла.

Далі жінка продовжує: «Звернулася до голови районного товариства інвалідів. А вона відповіла: у районі дві тисячі чоловік, з кожним не можу розмовляти… Хоч таких важких, як батько, у нас всього п’ятеро».

– Таке ставлення до людини, – говорить Світлана Анатоліївна. – але ж батько віддавав себе пацієнтам і інвалідам. Його і маму, бувало, викликали і вдень, і вночі – вони не відмовляли нікому.  А наразі до них не приходять, не цікавляться, не надають ніякої інформації. І з лікарні, де вони працювали, – також нікого. Поки не поскаржишся в область – ніхто і не згадає.

– «Я так не працював» – каже мені батько, – зізнається Світлана Анатоліївна та підсумовує: «Це старе покоління, і ними ніхто не займається. У День донора до матері ніхто із листівкою не прийде, не подзвонить. У батька немає ніг, тепер він сам потребує допомоги. Люди заслужені, а таких залишилося небагато!».

Завжди невдоволення

Зі свого боку, соціальні працівники та посадові особи зазначають, що скарги від Чапчаїв чують не тільки вони, натякаючи на їхню скандальність, та кажуть, що не розуміють, чого вони хочуть. При цьому одразу згадують, що Світлана доглядає за батьками та отримує за це кошти. І гроші згадуються кожного разу, як тільки мова заходе про допомогу.

Светлана Чапчай.

– Вони, крім пенсії, получили 3 тис. 100 грн., – говорить Галина Швець. – Але ж ми не можемо бути для них няньками. У них є претензії до всіх: до бібліотеки, культури, ветеранської організації, об'єднання інвалідів. Виявляється, невдоволені вони не тільки нами. Їх знають всюди: на «гарячих лініях», у департаменті, в районі і області.

Валентина Яківна Крикунова, соціальний працівник Березанської селищної ради, обслуговує – важко повірити – 300 інвалідів.

– Вітаю з днем народження, і до них приходжу. Те, що від мене залежить, усе роблю. Але у мене не тільки вони. Я на всю селищну раду одна, розумієте? Утім найбільше уваги приділяємо саме цій сім'ї.

Валентина Яківна із розумінням ставиться до того, що у Чапчаїв двоє хворих людей похилого віку. Знає, наскільки це тяжко, зазначає, що зараз так само тяжко не тільки їм. 

– Вони чомусь на всіх ображаються, – каже соціальний працівник. – І на лікарню, і на раду, на терцентр, на сусідів, не спілкуються майже ні з ким. Ми допомагаємо, чим можемо.

У тому, що Чапчаям допомагає буквально «весь район», запевнила і голова громадської організації «Березанська районна організація Всеукраїнської організації інвалідів» Ганна Федорівна Свинаренко.

– Усі приділяють їм увагу, – сказала вона. – Завжди розподіляють  продуктові набори та матеріальну допомогу до 9 Травня. Наш фонд безкоштовно виписує їм газети кожен рік. Таких сімей у нас, в Березанці, декілька. Чапчаї живуть у самому центрі, завжди на виду. Але ж і Світлана Анатоліївна не залишає нас у спокої, постійно нагадує про себе. Телефонує не тільки до організації, але й у приймальню Президента, на «гарячі лінії», в облдержадміністрацію. Хочу зазначити, що є багато інвалідів, які живуть лише на пенсію у 1300 грн. і знаходяться у набагато скрутнішому становищі.

Ганна Федорівна третій рік є головою поетичного конкурсу «Перлина Півдня», постійним учасником якого раніше був Анатолій Миколайович Чапчай. От тільки цього року його робіт серед відібраних для участі у поетичному змаганні Світлана Анатоліївна не побачила. І це знову стало приводом для невдоволення.

– Я передивилася підшивки газет із його віршами чи не за останні 10 років. Але ж нових творів Анатолія Миколайовича немає, тому участі  у конкурсі він не бере. Але ж раніше, коли він ще міг пересуватися, його обов’язково запрошували на конкурси та інші урочисті події. – пояснила Ганна Федорівна Свинаренко.

Голова спілки інвалідів як ніхто інший добре знає, що Любов Сафронівна та Анатолій Миколайович серед перших отримують пайки, а також державну грошову допомогу від ветеранської організації району, від селищної ради. Але Світлана Анатоліївна знаходить, що висказати кожного разу.

– Вони весь час невдоволені, їм треба, щоб кожен день хтось щось давав. Такої можливості у нас  немає, – зазначає Свинаренко. – Даємо те, що можемо. Тим більше, що наразі районний фонд інвалідів поповнюється не так швидко, як раніше, коли були у районі державні підприємства, Наразі майже все – у приватних руках, тому перерахувань набагато менше.

«Сім'ю відвідують постійно»

Про те, що сім'я, дійсно, отримує соціальну допомогу, стає зрозумілим із відповіді, яку було надіслано Світлані Анатоліївні із терцентру соціальних послуг: «Соціальний працівник по Березанській селищній раді постійно інспектує сім'ю з метою виявлення  індивідуальних потреб, складає акти обстеження, забезпечує задоволення потреб по мірі виявлення. В 2016 році Крикунова В.Я. відвідала сім'ю 10 разів, у 2017 році 6 разів (щорічне обстеження умов проживання). Додаткові обстеження: до 9 Травня, Міжнародного дня інваліда, доставка та вручення грошової матеріальної допомоги від Березанської селищної ради, оформлення документів на субсидії та різні види соціальних допомог, консультації, бесіди тощо.

Працівники територіального центру постійно відвідують сім'ю Чапчаїв  та надають їм такі послуги: перукар щокварталу надає перукарські послуги вдома всім членам сім'ї; робітник з комплексного обслуговування постійно надає послуги з пиляння дров, доставки продуктів, питної води, розчистки снігу, обрізання дерев тощо. За 2016-2017 роки було здійснено 9 виходів; медична сестра відділення денного перебування відвідала сім'ю 8 разів; соціальний працівник відділення організації надання адресної натуральної та грошової допомоги постійно тримає на контролі потреби сім'ї та надає такі послуги, як роз’яснення законодавчого матеріалу по пільгах інвалідам війни, інвалідам загального захворювання, про санаторно-курортне лікування та компенсації за невикористані санаторні путівки, оформлення субсидій; інформаційне роз’яснення про надання соціальних послуг відділеннями територіального центру.

Постійно всі члени сім'ї отримують матеріальну допомогу від селищної ради та районної державної адміністрації: Чапчай А.М.- по 500 грн. 06.05.2016 р., 03.09.2016 р., 03.05.2017 р.; Чапчай С.А.- по 300 грн. 16.12.2016 р.  та 26.01.2017 р. та Чапчай Л.С.- 25.01.2016 р. отримала 1 тис. грн.

Довірлива розмова

Причини непорозуміння, здається, тут кожен визначає по-своєму. Соціальні працівники, говорячи про допомогу сім'ї, спершу згадують гроші і виплати. А Світлана Анатоліївна – про повагу до літніх людей, листівки до Дня донора та реакцію посадовців тільки тоді, коли скарги пішли нагору. Можливо, обом сторонам конфлікту варто подивитися на себе зі сторони? Світлані Анатоліївні упевнитися, що допомога соціальних служб досить суттєва, а її батьків поважають і про них пам'ятають, не залишають без матеріальної підтримки. А працівникам терцентру та організації інвалідів – прислухатися до слів жінки? Врешті-решт ці заклади існують для людей, а значить, повинно бути ще й звичайне людське спілкування.

Зрозуміло, що соціальні працівники у нас дуже перевантажені та не можуть приділяти достатньо уваги кожному своєму підопічному. Але ж для старих людей важливе і добре слово, і вчасне привітання зі святом, і звичайне запитання про  самопочуття та здоров'я. І, виявляється, іноді це важливіше за гроші. Адже допомогу старі немічні люди розуміють не тільки як життєво необхідні виплати, але й як звичайну увагу до себе і своїх потреб. Не все і не завжди можна виміряти грошима, чи не так?

Після розмови із кореспондентом працівники територіального центру вирішили поговорити із Світланою Анатоліївною та з'ясувати все ж таки, на що вона ображається. Напевне, розмова на цю тему повинна відбуватися не один і не два рази, а час від часу, щоб навіть найпримхливіші клієнти соціальної служби були задоволені.

Тетяна ФІЛІППОВА

Сообщение:

*

НОВОСТИ