Історія подвигу. Історія кохання

В’ячеслав Григорович Саражан народився в Миколаєві 25 лютого 1980 року. Батько В’ячеслава – Григорій Петрович усе життя працював водієм, мама – Клавдія Федорівна працювала в ЖЕКу, спочатку бухгалтером, а потім начальником. У 1985 році в родині Саражанів з’явилася донечка Юля. Батьки багато працювали, і В’ячеслав часто доглядав сестричку, по дорозі до школи заводив Юлю в дитсадок, був хорошим і відповідальним старшим братом.

Ще у шкільні роки В’ячеслав зацікавився військовою наукою та по закінченні восьмого класу вступив до Криворізького військового ліцею з посиленою військово-фізичною підготовкою, де вже як ліцеїст заглибився у вивчення основ військового мистецтва.

Після закінчення навчання в ліцеї В’ячеслав вирішує продовжувати кар’єру військового. Юнак їде до Харкова та успішно складає екзамени на вступ до військового інституту внутрішніх військ МВС України (нині – Національна академія Національної гвардії України). До речі, саме тут В’ячеслав – курсант третього курсу – знайомиться з майбутньою дружиною Юлею, студенткою першого курсу Харківського національного педагогічного університету ім. Сковороди. Романтичні стосунки не завадили юнакові з відзнакою закінчити інститут і здобути спеціальність тактичного рівня (бакалавр) «Автомобілі та автомобільне господарство». Молодий офіцер отримує направлення до військової частини 3039 міста Миколаєва, де й розпочинає службу як командир 2-го патрульного взводу 1-ї патрульної роти патрульного батальйону. Подальше проходження служби також пов’язане саме з цією частиною: невдовзі В. Саражан призначається заступником командира патрульної роти, згодом він – командир патрульної роти, потім – перший заступник командира – начальник штабу першого патрульного батальйону, а з початку 2013 року – командир патрульного батальйону в/ч 3039 Південного ОТО. У 2013 році В’ячеслав вступив на командно-штабний факультет Національної академії Національної гвардії України, закінчити який не встиг…

І весь цей час поряд з ним була Юля, разом з якою В’ячеслав повернувся до рідного міста. У 2002 році молоді люди одружилися, а вже за рік святкували народження первістка – сина Дмитра, у 2010 році народжується донечка Віка. «Діти на нього дуже схожі, – посміхається Юля. – Як дві краплі води – і син, і дочка. Славік гарним батьком був, донечку дуже любив, балував, із сином любили разом рибалити. Для Дмитра батько був і другом, і авторитетом, тому він дуже тяжко переживає цю втрату. Ми з чоловіком хотіли сина в Суворівське училище віддати, але після цієї ситуації Діма сказав, що військовим не буде. Йому лише 13 років, може, ще передумає, піде батьковими стопами, – сподівається Юля. – Я б хотіла, щоб він був військовим», – ненадовго замислившись, додає молода жінка.

Юля розповідає про чоловіка з великою любов’ю і повагою. Вона й досі не вірить в його загибель і сподівається на повернення свого коханого, який для неї був тією самою «кам’яною стіною», за якою почуваєшся впевнено і спокійно. Юля служить у тій же частині, де й чоловік. Спочатку вона була діловодом, потім бухгалтером, зараз працює телефоністом. Згадує, що на роботі В’ячеслав не припускав ніяких проявів почуттів, підкреслював, що «тут мы с тобой не муж и жена, а сослуживцы». «А дома уважним був, любив готувати, консервувати, юшку дуже смачну варив, і борщ міг зварити, все міг… Тільки просив на службі про це не розповідати, соромився, а мені так приємно було, я так ним пишалася і дуже хотілось розказати, який у мене чоловік золотий, – розповідає Юля. – Взагалі ми дуже дружні були, завжди разом: зранку дітей завезли – старшого до школи, меншу – в дитсадок, потім на роботу і додому разом, і в обід я до нього бігала… Боже, як це важко, – не стримує горя жінка. – Дванадцять років разом прожили, а вони взяли і забрали його…»

До зони проведення антитерористичної операції В’ячеслав Саражан потрапив 28 липня 2014 року у складі зведеного підрозділу військової частини 3039. «Перед поїздкою я його вмовила сходити до церкви, – згадує Юля. – Купила йому срібний ланцюжок з хрестиком, батюшка освятив хрестика, благословив чоловіка. Славік надів хрестика, а наступного ранку, як збирався на роботу, я помітила, що ланцюжка з хрестиком немає. Виявилось, що він на подушці лежить, застібнутий. Ну як він міг, застібнутий, злізти з голови? – дивується жінка. – Мені здалося, що це поганий знак, я тоді дуже злякалась і просила чоловіка не їхати. А він каже: «Як же я не поїду, я комбат, у мене 200 чоловік, хлопці поїдуть, а я буду дома сидіти? Я дев’ять років учився, щоб у такий час кинути людей і дома відсиджуватись?». Та Юля й сама розуміла, що В’ячеслав так ніколи не вчинить, тож пішла до церкви, купила йому іконку Богородиці… Товариші потім розказували, що в одному з боїв куля влучила в кишеню, де лежали посвідчення та іконка. Куля пробила посвідчення, а ікону – ні. В’ячеслав дістав кулю і каже: «Ікона врятувала, тепер це буде мій талісман».

Протягом серпня нацгвардійці виконували службово-бойові завдання на території Амвросіївського району Донецької області. В’ячеслав Саражан неодноразово очолював зведені групи з пошуку та знешкодження мандруючих мінометів та коригувальників вогню терористів біля прикордонного переходу «Успенка». 23 серпня 2014 року біля села Лисиче, виконуючи обов’язки командира зведеної групи, підполковник Саражан прийняв бій з моторизованою колоною (близько 20-25 машин та бронетранспортерів) незаконних збройних формувань. У результаті бою було знищено більше 80 терористів, чотирьох взято у полон, виведено з ладу 1520 машин противника, 3 пересувні склади боєприпасів та озброєння, два бензовози та захоплено російські експериментальні снайперські гвинтівки «Вихлоп».

Наступного дня підрозділ отримав наказ відходити у напрямку Маріуполя, але біля населеного пункту Войковський потрапив у засідку. Знаходячись у машині що замикала колону, В’ячеслав Григорович разом зі своїм взводом забезпечив прикриття та відхід основної частини військового оперативного резерву з-під вогню противника. І навіть отримавши два осколкових поранення в руку та ногу, не покинув поле бою та продовжував керувати діями свого взводу по відволіканню вогню від колони.

Через інтенсивний обстріл однополчани не змогли зразу забрати тіло командира з місця бою, а коли повернулись, на тому місці вже нікого не було…

Юля згадує, що коли 2 вересня хлопці повернулися в частину, вони не могли дивитись їй в очі, а вона не могла збагнути, як можна було покинути її пораненого чоловіка, і ще довго не могла їм цього простити. Лише з часом прийшло розуміння того, що, не будучи в тій ситуації, не знаючи, що і як відбувалось, не можна їх судити.

Через деякий час стало відомо, що в морзі в Амвросіївці знаходяться тіла п’ятьох українських військових. Мати В’ячеслава та батько ще одного зниклого безвісти нацгвардійця Юрія Смирнова відправилися до Амвросіївки, на той час уже зайнятої сепаратистами. Там виявилось, що два тижні тіла лежали не в холодильниках, а просто «в затінку», і впізнати їх було практично неможливо. Батько упізнав Юрія по татуюванню і вивіз усіх п’ятьох з окупованої території. А мати, не вірячи в загибель сина, відправилась далі. «У Войковському бачила ту розбиту колону, вигорілі вщент машини, шукала сина в Донецькому госпіталі, в СІЗО (її скрізь бойовики з автоматами супроводжували) – там було багато українських військових – і здорові, і поранені, всі бородаті, однакові, вона ходила поміж ними, гукала Славіка, – ледь стримуючи сльози, розповідає Юля. – Не було його там. Потім сказали, що могли його, пораненого, до Ростова-на-Дону відвезти, в Таганрозі шукала… довго шукала… Скільки страху натерпілася, скільки горя бачила – не передати…».

А тим часом була проведена експертиза ДНК, яка майже зі стовідсотковою впевненістю підтвердила найстрашніші очікування. Проте, за словами Юлі, дані опису тіла, який прийшов з моргу, з реальними даними не співпадали, тому майже два роки родина не погоджувалася з результатами експертизи. Наприкінці березня 2016 року до військової частини надійшла постанова про визнання підполковника Саражана загиблим. 29 серпня, у другу річницю Іловайської трагедії, тіло В’ячеслава Саражана було ексгумовано та відправлено до Миколаєва, де наступного дня офіцера провели в останню путь з усіма належними почестями.

«До цих пір я не впевнена, що поховала свого чоловіка, – ділиться сумнівами Юля. – А мати навіть на похоронах не була, каже, що то не її син…».

Указом Президента України № 330/2016 від 11 серпня 2016 року за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі Саражан В’ячеслав Григорович посмертно нагороджений орденом «За мужність» III ступеня.

Наказом командувача Національної гвардії України № 125 о/свід 19.08.2016 підполковнику В’ячеславу Саражану присвоєно військове звання «полковник» посмертно.

А.П. НАЗАРОВА, обласний центр пошукових досліджень та редакційно-видавничої діяльності

Сообщение:

*

НОВОСТИ