Конечно, любители традиционной поэзии вряд ли услышат во время таких вечеров что-либо схожее с Есениным или Блоком, однако к этому здешняя творческая молодежь и не стремится, предпочитая творить в таких направлениях, как постмодернизм и авангард. Не всем подобное искусство может показаться нужным, однако уже само стремление молодежи к прекрасному заслуживает похвалы.

Очередной, первый в этом году, творческий конкурс клуба «ЛистыПоэтов» состоялся 14 января, и носил он название «Снег». Примечательно, что именно в тот день в Николаеве пошел первый настоящий снег, правда, к вечеру он почти растаял.

Но вернемся к конкурсу, в котором, кстати, участвовало двадцать человек, в том числе двое одесситов.
Ребята провели своеобразную атаку на зрителей своими стихами и небольшими прозаическими зарисовками, после чего голосованием был определен победитель. Им стал николаевец Евгений «Умка» Уманов, умело совместивший в своем рассказе осенние размышления на одном из мостов города с вставками из общественно-политической жизни Николаева.

Кстати, оценить уровень мастерства и творческого полета участников конкурса может каждый, зайдя на страничку сообщества в одной из социальных сетей: http://vkontakte.ru/club10524944.
Там вы также сможете узнать, когда состоится следующий конкурс и оставить свою заявку в том случае, если пожелаете принять в нем участие. В демократичности клубу «ЛистыПоэтов» не откажешь – здесь рады практически всем.

Дмитрий ШВАРЦ

СЧАСТЬЕ  ПРОСТО

счастье просто
там где солнце светит в окна
улыбается нам сонно
счастье просто
в этой паре глаз напротив
улыбаешься и смотришь
счастье просто
когда дышится синхронно
и потягиваясь томно
счастье просто
губ одно прикосновенье
теплоты одно мгновенье
счастье просто
там где слов уже не надо
где часы идут обратно
счастье просто

СНЕГОМ

Засыпает мое сердце белым снегом…
Роем белых маленьких снежинок…
И на сердце стало холоднее.
Будто бы в груди не сердце – льдинка.
Распахну объятья одиноко
В этой белой непроглядной стуже…
Не смотри, пожалуйста, мне в окна…
Позову, но не скажу, что нужен.
Неумело, невнимательно, нежданно
Поцелуешь и посмотришь мне в глаза.
Этот жест… Какой он долгожданный!!!
Ну, скажи, что я тебе нужна!
Засыпает сердце белым снегом…
Отмерзает… Все равно болит.
Не жалей! Не надо! Очень больно
Бьется сердце у меня в груди.
«Как же? Где же?» – прошепчу неслышно
Полосой замерзших синих губ.
И ты сладко-нежно заколышешь,
Согревая теплотою рук.
Ловишь взгляд… А я не отвечаю…
Гладишь руки… Я не шевельнусь…
Поцелуями меня спасаешь…
Шанс остался – если слышишь пульс.

ДЫХАНИЕ

Ты дышишь, свет мой,
Тихо, монотонно,
Вздымая грудь,
Дрожа ресницами.
Ты дышишь.
Ночь уходит сонно,
Закидывая небо птицами.
И солнце за окном
Взойдет лучистое.
И ветер ветви колыхнет.
В тебе мое присутствие неслышное.
Во мне – твое. Наоборот.

ГОЛУБИНОМУ  ВОРКОВАНИЮ

Чердак дома старого выше крыш
До самых облаков…
Половицы стонут еле слышно.
Солнце лижет стекла за окном.
Серый плед. Застиранный, в заплатах.
Пауки в качелях серебра…
Не думаешь о новом завтра,
Шума города не слышишь…
Проплывают облака и птицы,
Нежно разбавляя синеву.
Древний тополь золотом искрится
Перед тем, как разодеть траву.
Турка. Кофе. Терпкая корица.
Ветер. Нежность. Я сама, как птица.
Руки-крылья томно развожу.
Пальцы в красках, щеки в счастье.
Замечталась пара голубей,
Что воркует тихо в одночасье
Оду о любви своей.

Любочка БЕЛЯЕВА

Если пуля способна убить,
То строка обессмертить
способна.
Вячеслав Качурин
 
С чего начинается истинная поэзия, мне открылось не сегодня. Случилось это неожиданно много лет тому назад на заседании областного литературного объединения. Каждый четверг в редакции газеты «Южная правда» тогда собирались местные любители литературы, начинающие поэты, прозаики и уже маститые литераторы и журналисты.

В тот вечер стихи собравшимся читал молодой Вячеслав Качурин. Он недавно вернулся из Антарктики, куда ходил на китобойной флотилии «Советская Украина», работая преподавателем физики и математики судовой вечерней школы, в которой обучались матросы. Многие строчки его стихов, написанных под впечатлением того похода, были густо пропитаны соленым ветром океана, романтикой трудной работы и очень точно передавали будни жизни людей, много месяцев оторванных от родной страны и семей. Присутствующие с интересом прослушали весь цикл стихов, в выступлениях единодушно признавали их высокую достоверность и подлинную поэтичность. Стало понятно, что когорта николаевских поэтов пополнилась еще одним молодым талантом.

Но лично мне тот вечер запомнился и осел в памяти не только этим. Среди стихов, прочитанных тогда Вячеславом, было такое, которое поведало об одном эпизоде из охоты на китов в далекой Антарктике. Гарпунер не заметил китенка и убил его мать.

Громадная, но уже беспомощная мать, не могла ничем помочь своему малышу, который сопровождал ее до самого судна и ничего не мог понять в происшедшем. Поэт очень точно передает читателям чувства, которые испытали огрубевшие от нелегкой многомесячной работы моряки:

Мы как-то сразу сжали плечи
И приподнять не смели глаз,
Когда почти по-человечьи
Он из воды взглянул на нас.

Скрытая эмоциональность точных, будничных слов, подобранных поэтом, только сильнее подчеркивала трагизм происшедшего. Помнится, то стихотворение Качурина в официальных кругах и партийной прессе восприняли холодновато. Оно было, как говорят, не в масть. Ведь в то время на весь мир гремела слава о николаевских судостроителях, успешно построивших две уникальные громадные китобазы и большую серию малых китобойцев, способных круглогодично охотиться за китами в далеких водах Антарктики. Только через несколько лет мировая общественность опомнилась. Людям стало понятно, что такой усиленный хищнический лов уникальных представителей морской фауны может привести к разрыву жизненной цепочки на нашей планете. И ловля китов была запрещена.

Конечно, Вячеслав Качурин, написав это стихотворение, еще не знал о таких исследованиях ученых. Но чуткое сердце поэта первым почувствовало грозящую беду и прокричало о ней миру. Именно тогда я и понял, что истинная поэзия начинается с того, что сочиняющий стихи замечает и рассказывает такое, чего большинство из нас не замечает. Душа талантливого поэта, его творчество, подобно увеличительному стеклу, помогает нам лучше видеть и понимать окружающий мир. Кстати, и в дальнейшие годы у поэта частенько появлялись стихи «не в масть» действующей власти…

Но особенность поэзии Вячеслава Качурина состоит еще и в том, что она не только очень точно отображает будни нашей жизни и чувств. Его стихи пропитаны добрым одухотворенным действием.
Эту философию необходимости доброго действия в ответ на все зло, встречающееся в нашей жизни, Вячеслав Качурин пронес через все два десятка сборников своих стихов, которые издавались в местных и центральных издательствах, были отмечены многими наградами и премиями.

Сравнения и слова поэзии Вячеслава Тимофеевича просты, но необходимы, как хлеб. Очевидно, поэтому все его многолетнее творчество лишено выспренности. Оно пропитано достоверностью и человечностью. Одной скупой, но точно подмеченной деталью он может воссоздать картину знакомого города, передать и отпечаток времени, и глубину испытуемых чувств:

И тихо дремлют камни
          в мостовой,
Как зернышки
          в початке кукурузы.

Или такая деталь: поэт, описывая сценку купания дочери, как бы всколзь бросает обрывок фразы: «С гуся, мол вода!». Но каждому из нас сразу вспоминается собственное детство, эта русская поговорка, не раз слышанная из уст бабушки или матери…

Основная часть жизни Вячеслава Тимофеевича связана с Николаевом. Как и большинство корабелов, он с горечью воспринимает те перемены, которые происходят на наших заводах с распадом громадной страны. Не легко дается поэту постижение новых жизненных реалий. Вот он прощается с «Варягом», который почти готов, но продается зарубежным хозяевам из-того, что страна не в состоянии закончить достройку уникального корабля. И, прощаясь, спрашивает не только у уходящего судна:

Где ж лихие твои командиры?
Где машин твоих голос живой?
Унесут твое тело буксиры
Под надрывный гудок
          заводской.

А вывод, который делает поэт, ставший свидетелем такого расставания, заствляет нас задуматься о многом:
Нет на свете страшнее позора,
Чем предательски
            прятать глаза.
           
Так проявляется еще одна важная черта, присущая поэзии Качурина, – злободневность, быстрый отклик на все, происходящее вокруг.
Поэт не стесняется и часто дает суровые гражданские оценки сегодняшним дням. Одно из стихотворений из цикла «Свобода слова» он заканчивает так:

И с улыбкой бравой
Вновь «шагаем к счастью»
Во главе с лукавой
Криминальной властью.

А тот факт, что эти строчки написаны еще девять лет тому назад, только больше подчеркивает: Качурин как поэт и гражданин точно схватывает и передает состояние и чувства общества.
Десять лет назад в своем предисловии к сборнику «Линия судьбы» Вячеслав Тимофеевич ввел понятие «прикладная поэзия». Так он назвал свои тексты для песен, рекламные куплеты, сатирические миниатюры, многочисленные гимны разных партий и общественных организаций, которые поэту приходилось писать, чтобы свести «концы с концами» в семейном бюджете. Но и в таком творчестве Качурин остается искренним и перед собой и с читателями. Ведь только истинный поэт может решиться на такое горькое признание:

Не от того обидно,
    что халтурю,
А что халтурой
           пользу приношу.
          
Видно, от утомления прикладной поэзией Качирина потянуло писать для детей. Даже большие поэты, когда они начинают сочинять детские стихи, часто впадают в сюсюканье или грешат назидательной дидактичностью. Юбиляру удалось всего этого избежать. Он говорит со свими молодыми читателями в полном соответствии с их возрастом, старательно выращивая у них вкус к точному слову, умение видеть художественный образ. Приведу только четыре строчки из стихотворения «Песня юных колумбов», посвященного юнгам мореходного училища:

И солнце сверкнет
                 на фуражках,
Когда с корабля поутру
Они с якорями на пряжках
Сойдут в незнакомом порту.

Перелистываю один за другим сборники стихов Вячеслава Качурина. И те маленькие скромные книжечки, которые знакомы давным-давно. И недавние, многостраничные в солидных переплетах. И ловлю себя на желании заучить и запомнить отдельные строчки, словечки автора. И всплывает мысль, что такое желание, пожалуй, тоже есть важным доказательством истинной поэзии.

Илья СТАРИКОВ, доктор педагогических наук, профессор психологии ННУ им. В.А. Сухомлинского

КАЮТА
Э. Шульге

Вместилище неброского уюта,
Живой приют веселья и тревог,
Да здравствует матросская каюта:
Два шага вдоль,
Четыре – поперёк.
Жилплощадь распланирована строго,
Но я друзьям кричу через порог:
«Входите все, в каюте места много:
Два шага вдоль,
Четыре – поперёк!»
Тебя вовек не в силах позабыть я,
Твой щедрый мир безбрежен и высок,
Убежище моё и общежитье:
Два шага вдоль,
Четыре – поперёк.
Недаром я прошёл
с тобой полмира,
С тобой нигде я не был одинок,
Морская холостяцкая квартира:
Два шага вдоль,
Четыре – поперёк.

ПРОДОЛЖЕНИЕ  ЗЕМЛИ

То волны волнующая ласка,
То характер буйного гонца…
Что такое море?
Это сказка,
Сказка без начала и конца.
Рассказать бы сказку эту надо,
Да никак собраться не могу.
Что такое море?
Это взгляды
Тех, кто ждёт на дальнем берегу.
В нём фортуна призрачная наша,
Жизни неразгаданный вопрос.
Что такое море?
Это чаша
Счастья, горьковатого от слёз.
Мукам и разлукам не переча,
О земле мечтаем мы вдали.
Что такое море?
Это встреча,
Море – продолжение земли!
Волны звонко бьются в поднебесье,
Наполняя музыкой сердца.
Что такое море?
Это песня,
Песня, что не спета до конца!

ВЕЧЕР  ВОСПОМИНАНИЙ
Л. Матвеевой

В костре небосвода
Дымок теплохода…
Скупая беседа,
Слова вразнобой.
Неужто полжизни
Прошло, как полгода?
«Скажи, почему
Мы расстались с тобой?»
Звезда над заливом
Мерцает уныло,
Прибрежные скалы
Ласкает прибой.
Что было, то было,
Всё волнами смыло.
«Скажи, почему
Мы расстались с тобой?»
Нас жизнь разбросала
По разным дорогам,
Но память связала
Одною судьбой.
Нам надо б друг другу
Поведать о многом.
«Скажи, почему
Мы расстались с тобой?»
Немая прохлада
Забытого взгляда,
То чувства волною,
То мысли гурьбой.
Вопросов не надо…
Ответов не надо…
«Скажи, почему
Мы расстались с тобой?»

ПРИЧАЛЮ  К  ОТЧЕМУ  ПОРОГУ

Причалю к отчему порогу,
С дороги брошусь на кровать
И постепенно, понемногу
Начну о море забывать.

Отдамся вновь земным заботам,
Забытый труд приму, как дар,
И стану снова по субботам
С авоськой бегать на базар.

Передвигать в квартире мебель,
Задачки с дочерью решать
И, принимая быль за небыль,
Воспоминанья разрушать.

Привыкнуть к этому нетрудно
В очередных заботах дня,
Но как смириться с тем, что судно
В поход уходит без меня?

И в этот час, почти печальный,
Когда отчалит пароход,
Я знаю – крик его прощальный
Мне все внутри перевернёт.

ХРАМ  НА  ПЕРЕКРЁСТКЕ

Устремлённый к святым небесам,
Возведённый по мудрым проектам,
Служит людям божественный храм
На скрещеньи Садовой с Проспектом.
В куполах притаились века,
И примерив наряд подвенечный,
Безмятежно плывут облака
Над земной суетой бесконечной.
Славят люди Творца своего,
Поклоняясь величию храма.
Припадает к подножью его
Городских площадей панорама.
И добро излучая окрест,
Нас хранит от напасти суровой
Этот Богом начертанный крест –
Перекрёсток Проспекта с Садовой.

«СОРОКОВЫЕ  РОКОВЫЕ»

Мы проходили сорок раз
Сороковые параллели,
Где на немыслимом пределе
Шторма испытывали нас.
Взмывали волны в облака,
Круша друг друга в дикой скачке.
Нам было муторно от качки,
Крен доходил до сорока.
Кружились звёздные миры,
И ощущались без прогноза
То сорок градусов мороза,
То сорок градусов жары.
Когда стихал весь этот гам,
А ужин был постыл и горек,
Подшкипер водки
с цифрой «сорок»
Нам выдавал по сорок грамм.

ПОСЛЕДНИЙ  ЗВОНОК

Солнечные зайчики пригрелись
В клетках ученических страниц,
И опять акации оделись
В кружевные платья выпускниц.
Над пучиной праздничного мая
Детства невесомые мосты.
Где же ты, как струночка, прямая
Девочка из розовой мечты?
Новая весна стоит на старте,
Обещая счастье впереди.
Где теперь два имени на парте
С плюсом неизменным посреди?
А над птичьим домиком картонным
До утра трепещет белый свет.
Где то уравнение, в котором
Не сошёлся наш с тобой ответ?
Годы пролетят, и не заметим,
Но живя той формулой простой,
Может быть когда-то
к нашим детям
Мы придём на праздник выпускной.
Посидим за столиком с гитарой
И прочтём с волнением в груди
Имена на парте нашей старой
С плюсиком заветным посреди.
 

Вячеслав Качурин

Гадаємо, що уроки доріг, пройдених В. Карпенком по Миколаївщині у сприйнятті автором, зацікавлять наших читачів. Пропонуємо есей з цієї книги про відомого дитячого письменника, лауреата премії імені Лесі Українки Анатолія Качана, якому 16 січня 2012 року виповнилося 70 років (подається зі скороченнями).

Природу дружби слід шукати в морально-психологічній сфері. Іноді з першого погляду відчуваєш до людини симпатію, проймаєшся до неї довірою, ніби перебуваєш з нею на одній хвилі. А дізнавшись про неї більше, відчуваєш особливу, духовну близькість.

У мене було чимало справжніх друзів, з якими можна було посперечатися, з’ясовуючи істину, на яких можна було розсердитися, але з якими неможливо порвати дружні стосунки, бо без них на світі стало б дуже незатишно, а життя віддавало б сірістю і прісністю. До таких я відніс би Дмитра Кременя, Анатолія Качана та Петра Харченка.

З Анатолієм Качаном нас єднає те, що дитинство і юність обох пройшла в селі, в живильному середовищі селянських поглядів і моралі, в атмосфері хліборобської працьовитості, простоти і щирості. А ще те, що це була степова Миколаївщина. Як з’ясувалося, моя дружина Валентина й Анатолій навіть навчалися в одній школі – Засільській – тільки в різних класах.

Отримавши направлення в Київ та ближче зійшовшись із Качаном, відчув у ньому споріднену душу. А ще поєднувала нас нелюбов, м’яко кажучи, до чиновницької роботи і необхідність, попри це, мовчки тягнути цю лямку – йому в секторі преси ЦК комсомолу і Міністерстві інформації, мені – в такому ж секторі ЦК компартії. Тож, зустрічаючись, нам було про що поговорити і відвести душу.

Доки я мешкав у гуртожитку, то часто заходив на квартиру Анатолія і Тетяни Качанів відвести душу. Коли отримав квартиру і перевіз дружину з дітьми з Миколаєва, приятелювали родинами. Іноді робили вилазки в мальовничі місця столиці: у Гідропарк, на схили Дніпра, на Труханів острів навіть узимку – на перший сніг та перший лід. До нас з Анатолієм іноді приєднувався його сусід, поет Володимир Чуйко, який працював свого часу у Кривоозерському районі. Утрьох було про що поговорити – пригадати милі серцю широкі степи, обмінятися новинами, подискутувати на роздоллі про політику, пограти у шахи чи карти навиліт. Та оскільки всі троє були творчими натурами, то найбільше розмови точилися про літературу, книжкові новини, Анатолій і Володимир читали свої свіжі вірші. Я ж був єдиним, але уважним слухачем.

Коли я очолив «Вечірній Київ», центром тяжіння для нас стала редакція. Обидва прийняли моє запрошення до газетної співпраці. Чуйко приносив свої поезії, Качан погодився вести в газеті сторінку дитячої творчості «Кораблик». Головна ідея, запропонована Анатолієм, саморозвиток дітей – тобто привчати їх до творчості, прищеплювати самостійне мислення. Це цілком відповідало редакційному курсу на диференційований підхід при формуванні тематики та нашому бажанню добитися, щоб «Вечірка» стала домашньою, сімейною газетою. Тому добірка містила головоломки, вікторини, літературні завдання тощо. «Кораблик» прижився на газетних шпальтах, його вечорами читали в родинах для дітей, вчителі використовували на уроках у молодших класах. Зрештою, попит на такі матеріали настільки зріс, що газета стала для них затісною. Тож Качанова газетна рубрика переросла в самостійне видання «Я – сам/сама», розраховане на цю категорію молодших школярів.

Анатолій, який у роки студентства починав з юнацької лірики, у Києві все більше став писати для дітей і зажив слави відомого дитячого письменника. Він надзвичайно серйозно працює над словом – відшукує несподівані рими, влучні порівняння, точні метафори, відточує кожне слово. Його вірші для дітей прості і зрозумілі. Він не любить сюсюкати на дитячий лад, розмовляє з дітьми по-дорослому, як з рівними, нерідко з дотепним жартом. Тому його виступи перед школярами молодших класів проходять з незмінним успіхом. Малята завжди радо, як рідного, зустрічають поета, бо, як він сам жартував, «всі діти, знайдені в капусті, то рідні діти Качана».

Ми неодноразово, відвідуючи миколаївські краї, обов’язково заїжджали у Засілля до його рідного обійстя. Батьки, Леонтій Варфоломійович та Клавдія Василівна, мешкали у звичайній сільській хатині, критій шифером, з акуратно підсиненими стінами, з трьох сторін оточеній плодовими деревами – абрикосами, горіхом, шовковицею та вишнями. Навіть палісадник та затиння з боку вулиці були обсаджені вишняком. Нас завжди радо зустрічали, частували, розпитували про столичне життя. Мати, невисока, круглолиця жінка з добрими очима, радісно поралася у літній кухні, готуючи на стіл. Ми з батьком, радгоспним токарем, – високим, жилавим, з великими зашкарублими, цупкими, мов обценьки, долонями – за саморобним столиком у тіні впереміш то забивали «козла» в доміно, то грали в шахи або в підкидного дурня, то просто вели невимушені розмови про «жисть».

Качанових батьків цікаво було слухати. Їх пам’ять утримувала драматичні події минулого, в тому числі й страшні голодоморні роки. Батько – розважлива і мудра людина; його міркування іноді були незвичними для атмосфери тодішніх радянсько-газетних декларацій, але тим і цікаві. На відміну від нього, мати балакучіша, її пісенна мова збагачена фольклорною образністю, народними приказками, каламбурами – тож слухати її одна приємність.

До Засілля сім’я Качанів мешкала в родинному селі Новопетрівському – це в протилежному, північному напрямку від Миколаєва. Мальовниче село розкинулося на пологому лівому березі Південного Бугу. Прибережне плесо його мілководне, вкрите буйною рослинністю, переважно рогозом, кугою та очеретами. До річки жебонить потічок від давнього потужного джерела, яке місцеві називали «фонталом». Вода тут холодна до ломоти в зубах, напрочуд м’яка та смачна – навіть з райцентру приїжджали люди машинами, щоб набрати цієї цілющої вологи.

Анатолій любив це село, часто навідувався до численних родичів і друзів. І мене зваблював яскравими розповідями про прибузькі краєвиди, безмежні плавні з численним птаством. Про багаті на рибу й раки водні плеса серед комишів, про великі весняні повені, які в селі називали просто і точно – «згін». І ми, приїжджаючи у степові краї, намагалися скористатися найменшою нагодою, щоб побувати в Новопетрівському, напитися, навіть коли не відчували спраги, з «фонталу», сісти за весла каюка й поплисти вузькими коридорами, проторованими рибалками, крізь очеретяні хащі. Вражений цими красотами, я навіть написав нарис про бузькі плавні, який увійшов до книжки «Скарби південного степу». Враження про ці ж неоцінимі для нас скарби південної природи Анатолій вилив у поетичних рядках:

Прибузькі плавні – не Париж:
Дрімає човен над водою,
А заворожений комиш
                 Стоїть зеленою стіною.

Анатолій закінчив філологічний факультет Одеського університету. Море, кораблі, невідомі острови, пірати, пригоди мореплавців – хто з дітей не захоплювався цією романтикою! Степова та морська тематика стала провідною в поетичній творчості Качана. Про це свідчать і назви багатьох його книжок: «Берегові вогні», «Колос наливається», «Живу я біля моря», «До синього моря хмарина пливе», «Хвиля хвилю доганяє». Степ і море дуже схожі. Там і там – безкрайній обшир, далеко видно. Море котить сині водяні хвилі, степ, оброблений хліборобами, – жовті пшеничні. Негода на водній гладіні знімає міріади бризок, у степу ж вітер підмітає пісок, підбирає сухий курай, підносить до неба завісу з пилу.

Анатолій, і зростом, і рисами обличчя, і повільністю думати весь у батька. А надто – в буденній хазяйновитості. Він може своїми руками легко скласти куплені меблі, провести електропроводку, підключити світильник, вставити віконну шибку чи скло у двері. Я до цього не здатен. Тому, якщо виникала потреба в таких роботах на дачі, я витягував Качана. Він ніколи не відмовляв, тим більше, що ця місцина неподалік Довженківської зачарованої Десни, неповторна мальовничість якої його постійно вабила. А я ж завжди вдячний і Довженкові, і другові за його безвідмовну допомогу.

Мій козир був у тому, що я чутливіший до науково-технічного прогресу: приміром, першим придбав персональний комп’ютер з принтером та сканером і досить швидко освоїв цю техніку. Качан же продовжував писати ручкою та клацати на друкарській машинці. Він розумів, що нові технології набагато прогресивніші, ніж дідівські методи, проте чомусь побоювався комп’ютера. А побачивши його великі переваги, став звертатися до мене або до свого сусіда прозаїка Павла Щегельського, з проханням щось відсканувати або роздрукувати. Нарешті це Анатолію набридло і він таки освоїв комп’ютер.

Тепер ми обидва сповна використовуємо новітні технічні засоби: спілкуємося по телефону чи за допомогою мобільників, добуваємо інформацію в Інтернеті, листуємося за допомогою електронної пошти. Проте це не може замінити особистих зустрічей: можливості зазирнути один одному в очі, потиснути руку, почути живий голос друга, зіграти в шахи, піднести чарку.
Це те, чим ми обидва дорожимо.

Віталій КАРПЕНКО
ВІД РЕДАКЦІЇ. Сердечно вітаємо Анатолія Леонтійовича Качана з ювілеєм. Зичимо нових творчих успіхів, здоров’я та особистого щастя. З води і роси Вам, земляче!
НА ЗНІМКУ: Біля хати М. Вінграновського у Первомайську з його сестрою Геленою.

Как-то зашёл в библиотеку директор соседнего совхоза. Высокий, стройный, с пышным темно-русым ёжиком, он только-только, казалось, сошёл со страниц прочитанных ею книг. С порога вонзился в невинные, как две свежие чёрные сливы, глаза; будто рисуя, прошёлся по роскошным огненным косам… телу…

Прошло какое-то время, их стали замечать в районном Доме культуры, а иногда – и разъезжающими в его служебном «Бобике». Остаться незамеченным событие это не могло – народ в селе зашушукался. Умная девушка – всегда соперница, и жёны радовались: «Наконец-то! Нашла!». Но те, кто воспринимал её как олицетворение совершенства и чуть ли не как божество, предостерегали:

– Ты что делаешь? Он же без разбору всех, как петух, топчет! В открытую жене изменял. Она рожать не стала – от аборта и умерла.
Нина Васильевна отмахивалась. Была уверена: как всякая красивая пара, они созданы друг для друга. В его любви не сомневалась и, когда попросил руки, с готовностью согласилась.

Через год родилась у них желанная девочка – Ната-Наташа. Его страсть не ослабевала, и Нина Васильевна в семейной жизни как сыр в масле каталась, радовалась: «Не зря так долго ждала!» Три счастливых безмятежных года-рая прошли, как один день, но закончились так же внезапно, как и начались.

Муж вначале стал задерживаться на работе, затем перестал приходить домой. О его новой «любви» заговорили все как-то сразу и враждебно. Однажды он заявил, что приведёт новую пассию домой. Нина Васильевна до этого не допустила: взяла Нату-Наташу и ушла к родителям.

Перекручивая потом три года замужества и вспоминая сексуальную неуёмность мужа, находила в ней болезненные моменты: не было между ними разговоров по душам, не обращал он внимания на её недомогания, не помогал в быту, не любил нянчиться с дочерью. «Я ничего не замечала! – плакала она в подушку. – Это просто была страсть?».

За год сменил он шестерых «жён», и, чтобы подраставшая девочка не видела «чудачества» отца, да и самой переболеть как можно быстрее, уехала в город и устроилась там в центральную городскую библиотеку. После двухлетних скитаний по общежитиям получила двухкомнатную квартиру – на жизнь не жаловалась.

В конце августа в гости планировали приехать родители – отвести внучку в школу, но неожиданно умер отец Нины Васильевны. В дни похорон наслушалась про бывшего мужа такого, что лучше бы и не слышать! На сексуальной почве у того, говорили в селе, «шарики за ролики заехали»: женщин заманивал к себе… показывая им своё достоинство… Однажды едва не поджёг соседа, затем в любовной страсти так искусал очередную жертву, что несчастную поместили в больницу, а его – в психиатрическую больницу.

Нина Васильевна перевезла в город мать, и они спокойно и тихо зажили теперь втроём. Не изведавшая в полной мере женского счастья, она была рада, что Бог послал ей ребёнка. Этот молодой росточек подпитывал её напряжённое существование и, вызванивая с раннего утра, пробуждал и звал к жизни. Девочка хорошо училась, только резкие перепады настроения, а в старших классах ещё и сексуальная озабоченность несколько настораживали и пугали – отца напоминали. Она часто им интересовалась, и Нине Васильевне пришлось солгать: – Умер твой отец, Наташенька. Смотрю на тебя, а вижу его: та же ровная смуглость кожицы, те же васильковые глазки и те же тёмно-русые волосы, только у него был ёжик, а у тебя косички. Эта вынужденная ложь извела её, но, узнав, что тот и в самом деле умер недавно в больнице, решила, что Господь ей помог.

Шли годы.
Наташа превратилась в красивую девушку и в отличие от одноклассниц, которым не удался штурм вузовских стен, поступила на физико-математическое отделение университета. Заботы улетучивались, и счастливая мать помолодела. Кокетливо болтая небольшой сумочкой, горделиво и беззаботно выходила, как когда-то в девичестве, из дому – о предпенсионном возрасте не думалось.

На втором курсе её девочка влюбилась в однокурсника Сашу, высокого и стройного юношу. Не красавец, но обходительный и вежливый, он Нине Васильевне понравился. Сыграли свадебку. Пара поселилась в частном домике жениха, и родители радовались их искромётно-яркому счастью.

Но сочная и, как казалось, бесконечная любовь молодых начала рассыпаться почти так же внезапно, как и любовь матери. После рождения первенца родственники с тревогой стали замечать, как, целуя взасос сынишку, Наташа настойчиво называла его именем мужа; как на грубое и резкое замечание Саши начинала безудержно хохотать, на слова свекрови реагировала истерикой и диким визжанием.
Вскоре обнаружилось, что она опять беременна. Свекровь плакала, Саша понуро молчал, мать убеждала сделать аборт – дочь и слушать не хотела. С тревогой… надеждой… ждали исхода второй беременности…

Нине Васильевне оставался год до пенсии, но, несмотря на возраст и усталость, каждый день после работы ездила к дочери, чтобы помочь сготовить, постирать, прибраться или просто понянчиться с двумя внуками. Вспоминая три года собственного счастья, с ужасом думала о будущем той, что была для неё воплощением мироздания.

Как-то, подходя к домику, ещё с улицы услышала громкий детский крик. Рванула дверь – и содрогнулась. Насильно укладывая на колени к себе старшенького, Наташа запихивала ему в ротик грудь, грубо при этом крича: «Лежи, сказала, и соси, чтоб я чувствовала!». Он сопротивлялся и плакал. Блуждающий взгляд васильковых глаз почти открыто выдавал больную психику, и Нина Васильевна поторопилась подойти. Мягко положила ладонь на голову дочери, поцеловала и также мягко отняла мальчонку: – Не надо, Наташенька, отвык он – не хочет.

– А я хочу! Материнское молоко было бы ему полезно!
– Не спорю, для младшенького полезно, а этот уже вырос. Ведь видишь: плачет! – и вынесла ребёнка. Малыш всё ухал. Исстрадавшееся сердце матери щемило и жгло, как жгут и жалят укусы скрюченных маленьких муравьишек. Смахнуть их с тела – проще простого, непросто отделаться от укусов, что душу жалят. Как это сделать, Нина Васильевна не знала и потому сурово и терпеливо молчала.

Живой блеск сливовых глаз потух – они редко бывали теперь сухими.
Однажды ей на работе стало плохо. За месяц её пребывания в больнице Саша измучился не столько с детьми, сколько с женой. Ничто, кроме «интима», Наташу не интересовало. Присутствие детей не смущало. Попробовал вытолкнуть за дверь – так на чердак ушла, пришлось оттуда ещё и вытаскивать. Гены бывшего «принца» отзывались эхом в любимой дочери обеспокоенной Нины Васильевны, и после выписки из больницы она взяла к себе внуков. Саша ушёл к родителям, и домом Наташи стал теперь чердак. «Я без мужчины не могу», – в лицо матери смеялась она и караулила мужа.

Положили конец этому добровольному заточению лишь ноябрьские морозы. Открыв на поздний звонок дверь, Нина Васильевна тревожно ослабела: очевидное безумие Наташи отпечаталось и на выражении лица, и в бессмысленных глазах-васильках. Мать тихо завела одичавшую дочь в ванную, раздела, вымыла и уложила спать. Чистая и розовощёкая после сна, она безразлично глянула на детей и сообщила, что пойдёт искать себе нового мужа.

…Избитая и грязная дочь вернулась за полночь…
В кошмарах и стрессах прошло полгода. Надеясь, Нина Васильевна никак не соглашалась на советы врачей определить дочь в больницу.

В один из поздних весенних вечеров Наташа собралась было в очередной раз уйти, но Нина Васильевна решительно загородила дверь. Напуганные дети бессильно кричали. Просьбы: «Наташа! Доченька! Приди в себя!» – не имели действия. С криком: «Я убью тебя!», разъярённая дочь бросилась на мать с ножом, и, защищаясь, она едва не перерезала себе сухожилия. На лестничной площадке, куда успела выскочить, собрались соседи.

Вызвали бригаду, и безумную увезли.
Ночью Нина Васильевна не сомкнула глаз. В воспоминаниях пролетали картины собственного детства, юности.

Вот она вместе с матерью собирает клубнику, подростком с детьми купается в реке, на летних каникулах работает на току, но, что бы ни делала, мечта о любви никогда не отпускала. Вспомнились роды в предвечерних сумерках. И вот уже её девочка, изучая в годовалом возрасте мир, удивляется, что холодный и белый «песок» тает почему-то в руках. Двухлетняя, споткнулась и, упав в лужу, громко рыдает, что испортила новое платьице. Трёхлетняя, поражённо остановилась у сточной канавы с бурлящей водой. Берега, покрытые чистым киселём влажного, только что выпавшего снега, выглядели сказочно, и она метко подметила: «О, малосьная рлеська – кисельные берлега!»

В шесть сильно заболела – пришлось вызвать врача. Он долго любовался больной, спавшей в обнимку с медвежонком, и, согрев с мороза фонендоскоп, начал выслушивать сонную. Она проснулась, испуганно открыла воспалённые глазки, но, увидев рядом с белым халатом мать, тут же устало прикрыла их… Вот ей уже восемь. Заметив на автобусной остановке «мамочку», радостно мчится к ней и при всех целует…

Память ярким пятном высветила эпизод в театре. В конце спектакля зал, стоя, аплодировал артистам, и одиннадцатилетняя Наташа со скромным букетиком сирени пошла к сцене. Обойдя Маргариту, стоявшую к ней ближе всех, преподнесла букетик не ей, а Мефистофелю, и всех рассмешила,

И вот уже на выпускном вечере все любуются её взрослой красавицей в бальном платье. Видя себя молодой, а дочь – здоровой, Нина Васильевна светло улыбалась…
В реальность вернулась под утро, и сердце заныло с новой силой. Медленно поднялась: пора было собирать в детский сад внуков, Сил едва на них и старую больную мать хватало, но судьба дочери была гораздо большей занозой. Не верилось, что «Э-ТО» навсегда. Всё ждала и надеялась, что «Э-ТО», как простуда, как лёгкий насморк, скоро пройдёт.

В больнице Наташа пробыла почти полгода, но после выписки её фокусы не уменьшились. Длительные стационарные пребывания прерывались кратковременными выписками – клиника стала вторым её домом.
Вынимая ночами аккуратные конспекты из письменного стола, мать удушливо плакала, погружалась в воспоминания и переживала, будто наяву, то материнское счастье, когда любовалась, как, склонив головку и закусив губу, её умница-дочь что-то писала или решительно зачёркивала. Желая в такие минуты её успокоить, она обычно подносила чай с печеньем: – Отдохни, Наташенька…

Рассматривая и нежно поглаживая конспекты-надежды, Нина Васильевна любила теперь сидеть за этим столиком Прошлого. С трудом отрываясь от воспоминаний, убирала тетради в стол. Верила – ещё пригодятся.
Наташе было только 28, но у неё на лице появилась паутина морщин, короткая стрижка тёмно-русых когда-то длинных косичек напоминала тусклый пепел. Её безумие старило, интеллект Нины Васильевны, напротив, молодил, и внуки всё чаще называли матерью не мать, а бабушку.

Так прошло долгих 18 лет. За эти годы Нина Васильевна похоронила мать и подняла внуков. У них обнаружился талант к живописи, и они оба окончили художественное училище. Балластом висевшая на семье, Наташа не нужна была сыновьям, а сама бабушка настолько ослабела, что тоже нуждалась в помощи. Врачи рекомендовали оформить дочь в Дом инвалидов – Нина Васильевна уговаривала внуков этого не делать. Молодые, они поступили по-своему.

Она часто её навещала. В такие дни мать и дочь молча прогуливались по аллеям небольшого сада. В прошлый раз Наташа до слёз её растревожила: всё просила увезти домой. Обеспокоенная необычной просьбой, Нина Васильевна поспешила приехать на другой же день, но – опоздала: ночью её убили больные.

Ссадины на теле, кровоподтёки и скрюченные пальцы постоянно преследовали воспалённую память. Они камнем висели на сердце, но она знала, что надо молчать, и молчала: рассказы о жизни и смерти Наташи были табу.
Но именно это выстраданное табу она любила больше всего! Оно, это табу, занимало все её беспокойные мысли! Ничего милее этого табу в земной жизни для неё уже больше не существовало.

Ярким солнечным утром внуки, выйдя на кухню, удивились, не найдя бабушку на привычном месте. Они заглянули к ней в комнату. Обложенное конспектами и фотографиями Наташи, безжизненное тело Нины Васильевны лежало на полу. На восковом лице застыла едва заметная улыбка. Возможно, радовалась встрече и, любуясь молодостью, здоровьем и красотой дочери, ушла с любовью…

Елена ЗОЛОТАРЁВА

Сійте в рахманний чорнозем
З піснею, грою…
Над долиною, низом –
Сонце горою!
Павло ТИЧИНА

– Я спершу хліб навчався сіять, – образно пишається в одному з віршів Іван Баклицький, поет від родючих степів рідної землі, величі селянського буття із села Полігон Жовтневого району. Він навчився не лише важкому ремеслу хлібороба, а й виявив у ньому палітру явищ, що милують зір, слух, прикрашають будні. Якраз у їх хліборобському коловороті не загубився його природний дар: залишаючись селянином, Іван Олексійович став співцем землеробського устрою.

Народився майбутній митець на Дніпропетровщині. Його дитинство опалив чорний ураган фашистської окупації. Згодом – інститут, праця зоотехніка, голова колгоспу в рідному Михайло-Заводському. Він не вважав поезію сенсом свого життя: вірші складалися мимохідь. У полі, по закінченні трудового дня, в вільні вечірні години над Кам’янкою.

Не полишив свого захоплення поезією він і на Миколаївщині. Поетичне перо надбало збірки «Зернини дум», «Окраєць хліба», «Краю мій зоряний»… – усього одинадцять. Твори поета побачили світ у періодиці, поетичних альманахах, перекладені на російську та осетинську мови. У творчій співпраці з композиторами Михайлом Шерстюком та Дмитром Жарським Іван Олексійович написав низку пісень, що лунають в ефірі та на концертних майданчиках.

Перебуваючи на залуженому відпочинку, поет продовжує творити із завидною наснагою. Активізується в культурному житті села, району, області. Полігонівський «Горицвіт», союз літераторів, культпрацівників, педагогів, – справа його ініціативи.

У день свого сімдесятип’ятиріччя Іван Баклицький озвучував свої творчі задуми, а через півроку вийшли його чергові книжки, де він традиційно вводить читача в ріку закоханості в рідне Прибужжя і Приінгулля. Під пером оживає, квітує сьогодення і стримує «непогасна віра» у прекрасне завтра.

Сьогодні майстер слова практикує сонетну форму, що доступна лише досвідченому митцю, володіючому майстерністю невимушеного формування, вміння виділяти зерно від плевелів, подавати родзинку в заключному тривірші.
Так, звеличуючи пам’ять талановитого сина України Володимира Івасюка, який рано, надто рано, пішов із життя, поет картає людську розпусту: заздрість, лукавство, зло:

Він син Карпат, він України бранець,
Поет високих співів і вогнів,
Високих гір і полонин Кіцмані,
Бурхливих рік і музики степів…
Шлях кам’яний тернистий і важкий,

Довкола заздрість, скрадливість лукава,
І «любі друзі», ніби злі вовки,
Його порвати б раді на шматки,
І за талант, і за «Червону руту»,
За «Водограй», за пам’ять на віки.

По-братерськи звертається Іван Олексійович до пам’яті незабутнього Василя Симоненка в іншому сонеті:
Схиляю голову і кланяюся, брате,

Могилі, де знайшов ти спокій вічний,
Поезії твоїй, як грім, правічній…

Поети схожі горінням душ в ім’я батьківщини-матері, великих справ, земної любові, віри в кращі часи:
На чорнім мармурі – одвічний біль від мами:

Можна все на світі вибирати, сину,
Вибрати не можна тільки Батьківщину.

Останні два симоненкові рядки вдало поповнили ідіоматику української словесності, ставши влучним афоризмом. І його майстерно вплітає Іван Баклицький у свій сонет.
Чотири сонетні цикли автор озаглавив: «Мир вам», «Лемківські сонети» та «Травневі сонети». Останньому з них передує епіграф із Максима Рильського:

Хвилюється широкий лан зелений,
Волошки, ніби сині зіроньки блищать,
На тонких стеблах крапельки студені
Минулого дощу веселчато горять.

І в унісон класику Іван Олексійович милується біло-рожевими сонечками рошена, образно збирає в лісі звіробій, «що загорався полум’ям вночі…», звеличує до космічності траву горицвіт.
Горицвіт при горі. В гарячім світлі сонця
У наші душі світить, як зоря,
Й горить, немов свіча, горить і не згора.

Не можна не подати уривок філософських порад Івана Баклицького, бо роки умудряють людину і благословляють її на правду, добро, віру, любов, радість і Вічність:
Хто забуває себе, той знаходить.
Бо хто дає, той одержує.

Хто прощає, тому проститься.
Хто вмирає, той прокинеться
у Вічному житті.

Цьогорічний свій день народження Іван Олексійович освятив новою книжкою сонетів «Ранкові роси», епіграфічно до якої звучать слова Валерія Бойченка:
Рідні мої українці,
Мій непереможний народе!

Мене розтерзала ненависть,
Хай вам засяє любов –
Любов до Вкраїни-матері,

Що вища за всі вигоди,
Що рівна лише свободі-волі
без передмов.

Це книга почуттів і думок про навколишній світ і глибінь людської душі. З виповненого щільника, складові частини якого міцно пов’язані і мають єдину сюжетну основу любові до України: «Моя славетна в Русі Україна…», «Свята і незалежна Україна…», «В часи журби з тобою, мій народе…», «Її сини у космосі й на морі…», «Щокою притуляюсь до України…».

І неповторна лірико-патріотична строфа у завершенні блоку:
Україна – квітуча сторона.
В часи журби з тобою, мій народе,

Ми перехилимо із келиха вина,
І радість на душі, як пісня моя горда.
Здоровіємо, сільський Бояне!

Леонід ДУДЕНКО, член Національної спілки журналістів України
Лимани – Полігон – Лимани

На презентацию книги, которая состоялась 24 ноября в здании областного управления здравоохранения, пришли Николай Иванович Понедельников – вдовец Софьи, председатель обкома профсоюза медработников Е.Н. Заяц, главный врач областной стоматологической поликлиники А.Н. Кобылянский и верные друзья Софьи Ивановны. В честь её памяти звучали стихи, песни и добрые слова.

Она никогда не рассчитывала на публикацию, писала в тетрадях, для себя… Философия Софьи Ивановны – активная жизненная позиция. После окончания Киевского медицинского института в 1966 году назначена заместителем главного врача по лечебной работе, а в 1970 году уже главным врачом Николаевской областной стоматологической поликлиники, где работала до самого выхода на заслуженный отдых в октябре 1997 года. Организатор здравоохранения высшей категории, Софья Ивановна в 1975 году назначена областным внештатным стоматологом облздрава. Стоматологической общественностью она была избрана председателем николаевского отделения «Научного стоматологического общества». Она – ректор народного университета, член координационного совета при министре здравоохранения Украины, преподавала в Николаевском медучилище. Награждена многими медалями и грамотами, удостоена звания «Заслуженный врач Украины».

Творчество Софьи Ивановны – это искренние и бесхитростные стихи «для себя», для «семейного пользования». Стихи, поднимающие удушливую волну ответного чувства, – как многие из нас так же, по-сумасшедшему, любят свое босоногое детство, мамины усталые морщинки, мужа и сына, внука – всё, привычное и дорогое, без чего немыслимо простое женское счастье…

Юрий БАГРЯНЦЕВ

Руководит литобъединением известный поэт Вячеслав Качурин. За годы работы в коллективе было подготовлено несколько профессиональных писателей, творчество которых известно сегодня далеко за пределами Украины: Вера Марущак, Лариса Ратич, Валерий Бабич, Лариса Матвеева, Надежда Щедрова, Светлана Мезина и другие.

Сегодня в литературном объединении около 25 человек поэтов и прозаиков, некоторые из которых уже издали свои первые книги: Лидия Большина, Марина Васидьева, Лариса Песчанская. Презентации книг этих авторов прошли в Доме учителя и в библиотеках города. Члены литобъединения постоянно выступают со своими произведениями в школах, вузах, в учреждениях города и области, участвуют во всех праздничных мероприятиях, проводимых Домом учителя…

В успешной работе творческого коллектива заслуга не только его руководителя, но и администрации Дома учителя во главе с опытнейшим работником культуры З.С. Кухаренко.
Предлагаем читателям нашей газеты подборку стихотворений некоторых авторов из литобъединения «Пегас».

ПРИВЕТ НОЯБРЯ

Кружит над городом жёлтый листок,
Это ноябрьского ветра глоток.

В небе кружит он точён и спесив,
Сам напевает нехитрый мотив.

Гастроли прощальные не за горами.
Вот задождит, и на землю коврами
Листья улягутся с тихим шуршаньем,
Музыкой осени, лёгким дыханьем.

И потеряется в шуме дождя
Жёлтый листочек – привет
ноября.

Марина ВАСИЛЬЕВА,
директор ООШ №7

СПАСИБО, ЖИЗНЬ

О, жизнь моя, ты даришь мне
удачу,
Хранишь меня от суеты и бед.
Хоть часто к ночи устаю и плачу,
Но днём сияю от твоих побед!

Спасибо, жизнь, за каждый день
зажжённый,
Чувств глубину, невысказанность
слов,
За том судьбы пока что
непрочтённый
И за мечту, что ярче пёстрых
снов.
За горький мёд потерь
и поражений,
За счастье всех одержанных
побед,
Добытых мною на полях
сражений,
За вкус удачи и за горечь бед.
За свет любви сверкающе-
слепящий
И за надежды яркую зарю,
За долгий путь в грядущее
манящий,
За всё, что есть, тебя благодарю!

Евгения ПЕЧЕНЮК,
завуч ООШ №13

МОЯ  ПРОФЕССИЯ

Проклятая профессия моя!..
Вот учишь, учишь – и опять
сначала!
Сказала, что пойду в учителя,
Полгода мама валидол глотала…
…И вот пошла, и много лет
подряд
С тетрадками с уроков на уроки.
И думаю: «А может, это зря?
И были папа с мамой, как пророки!»
А в сумке рядом с ручкой
корвалол
И что-то там от нервов
и давленья.
Не только в школе, – дома
полный стол:
Конспектов и тетрадей
накопленье.
Уже давно мои ученики
Своих детей приводят в школу
нашу.
И на виньетках новых выпускных
Я с каждым годом старше,
старше, старше…
Но вот взлетают голуби с руки,
Звонок последний, и слеза
сбежала.
Уходят в жизнь мои ученики,
Я остаюсь. Ну что ж,
опять – сначала…
И снова буду «клятая» и «мятая»,
И будни с выходным смешаю я.
Проклятая профессия, проклятая!
Прекрасная профессия моя!

Лариса РАТИЧ,
учитель русского языка

ЖДИТЕ,  ПРИЛЕТИМ!

Птицы улетают
В тёплые края.
След их в небе тает
На закате дня.
Стая дружно мчится,
Покоряя путь.
Где-то приземлится,
Чтобы отдохнуть.
Смолкнет, притаится,
Обретёт покой…
Чутко дремлют птицы
В тишине ночной.
Новый день встречая,
Стая вновь вспорхнёт.
Клином ввысь взлетая,
В свой полёт уйдёт…
В небе раздаются
Птичьи голоса.
С нами расстаются
Вечные друзья.
«До свиданья, птицы!»
Мы им говорим,
А они в ответ нам:
«Скоро прилетим!»

Валентина ДУКИНА,
ветеран педагогического труда

РАССКАЗ РЫБАКА
(Шутка)

Пошёл я как-то на рыбалку,
Чтобы в пруду поймать русалку.

И там весь день, потом всю ночь
Сидел, боясь пошевелиться,
Не отходил ни шагу прочь;
Всё поджидал красу-девицу.

На мой заманчивый крючок
Клевали щука, сом, бычок…

А вот русалка не клевала
Ни на зерно, ни на червей,
Ни на конфеты, ни на сало, –
Всё безразлично было ей!

Хвостом крутила в глубине,
Лишь поломала снасти мне.

Я всё, что было, бросил в пруд,
Но было всё напрасно…
На что красавицы клюют,
Мне до сих пор неясно!

Анатолий КУЗЬМЕНКО,
учитель химии

ІНДИГО

Вони познайомилися по Інтернету. З’ясувалося, що одну звуть Настею і другу, в однієї прізвище Моторна і у другої. Вони однолітки і народилися в серпні, тільки з різницею у кілька днів. Ось і вирішили себе називати Настя-молодша і Настя-старша. А далі виявилося найцікавіше: вони мешкають у одному місті. Надумали зустрітися. Обнялися і весело майнули алеєю погуляти містом. Настя-старша чомусь зупинилася, а далі нахилилася і підняла з-під ніг шматок сухого хліба. З ним вибігла на газон і поклала окраєць під столітнім каштаном.

– Навіщо ти це зробила? – здивувалася подруга.
– На алеї хліб люди розтопчуть, а там його пташки поклюють або якісь звірята погризуть…

Про цей випадок швидко забули. Щебетушки гайнули далі. В кіоску купили морозива, сіли на лавочці, щоб ним поласувати. Настя-молодша розірвала упаковку та й кинула її під лавку. А старша її підібрала і, разом зі своєю, віднесла до сміттєвого бачка, який стояв неподалік.

– Ти навмисне хочеш мене образити? – надула губки Настя-молодша. – А може, ти індиго? Кажуть, що тепер з’явилися такі діти, що прагнуть врятувати світ, вони всім допомагають, про все дбають, володіють надзвичайними здібностями і навіть здатні передбачати майбутнє.

– Ну, що ти, Настю, – заперечила подруга. – Якщо так міркувати, то виходить, що у Норвегії всі жителі – старі і малі – індиго? Я з мамою прожила там три роки і жодного разу не бачила, щоб навіть обгортка від цукерки на землі валялася. Люди люблять свою країну, свою землю і шанують працю своїх співвітчизників. Це ж правильно, правда, Настю? І я люблю своє місто. Тому хочу, щоб воно стало найгарнішим у світі. Ось і все. А ти кажеш індиго…

Але, мабуть, її вчинки виявилися більш переконливими, ніж слова, бо Настя-молодша пізніше у школі подругам доводила, що знайома з дівчиною-індиго і старанно слідкувала за собою.

ВИПАДОК  ЧИ  СИЛА  БОЖА?

У Юрія все село – друзі, бо і сам він відкритий до людей. Молодий спеціаліст – овочі вирощує. У допомозі нікому не відмовить, добрим і веселим словом зігріє.
– Чиста у тебе душа, – бувало, говорили друзі у тісному колі. – Якщо колись буде потрібна допомога, звертайся до нас – не відмовимо. Знаєш, як росіяни кажуть: «Не имей сто рублей, а имей сто друзей».

Молода дружина народила Юрію синочка, якому вже трохи більше року. Тепер знову ходить вона вагітною, на восьмому місяці. Ось-ось подарує, як сподівається чоловік, ще й донечку. Радіє він життю, дружиною тішиться…

Взимку випав сніг. Потім, як це часто трапляться на півдні, задощило. А на ранок мороз ударив. На дорогах ожеледь, хіба що якийсь відчайдух наважиться виїхати автомашиною. І оце в таку негоду надвечір у сім’ї Юрія трапилася біда. Його первісток, який щойно звівся на ноги, важко захворів. Чи, може, з’їв якусь пігулку, що на поличці лежала, чи на підлозі щось підібрав – блює дитина, корчиться від болю. І здається молодій мамі, що маленький іноді втрачає свідомість. Що його робити? Треба негайно везти дитину до лікарні:

– Біжи до друзів, – каже до чоловіка. – Нехай хтось повезе нас до райцентру…
Юра мерщій подався до друга – водія.

– Не поїду, – відповів друг. – Я звечора горілки випив. А у мене правило – п’яним за кермо не сідаю.
Подався молодий батько до сусіда, в якого є новенька «Нива»-всюдихід, того самого, що приказку про «сто друзей» розказував.

– А що ти удень думав? – обурився сусід. – Хто тобі серед ночі та ще у таку негоду поїде за двадцять кілометрів!? Зачекай до ранку.
Юрій не втрачає надії. Згадав про кума, той виручить.

– Яка там поїздка, – позіхаючи, відповів кум. – Вже тиждень машину з гаража не виганяю – двигун барахлить. Хочу оце вдень взятися за ремонт…
Опустив Юрій голову, йде до жінки, яка стоїть з малим на руках та ойкає, бо й у самої у животі болить, дається взнаки пізня вагітність. Вислухала чоловіка та й каже:

– Підемо на трасу, може, дасть Бог якусь попутню машину.
– До траси три кілометри. Ти витримаєш?
– Витримаю, бо інакше дитина до ранку не доживе.

Добралися до траси вже далеко за північ. І там хоч би десь вогник блимнув – темінь, лише вітер гуде та мороз міцнішає. Юра взяв хлопчика на руки, як не живого, притиснув до грудей. Жінка втомлена прилягла на лавці під зупинкою, стогне. У Юрія серце не на місці, згадав про Бога: «Боже, якщо ти є, допоможи нам!».

Здалеку розвіяло пітьму світло фар. Щось таки їде. Стоять вони, дивуються, бо підїжджає рейсовий автобус, читають: «Кривий Ріг – Первомайськ». Де він узявся?
Потім молодий водій пояснив:
– У нас в дорозі поломка трапилася. Майже чотири години серед степу стояли. Але вже все позаду… А вас яка пригода у глуху ніч на трасу вигнала? – запитав він у Юрія.

Той розповів про хвору дитину, вагітну жінку, про трьох «вірних» друзів… Підїхали до райцентру:
– Зупиніться, будь ласка, на перехресті, ми тут зійдемо, – попросив Юрій.
– А де ж лікарня? – дивується водій, бо навкруги степ.

– До неї ще пару кілометрів…
Автобус звернув з траси на степову дорогу:

– Показуй, куди їхати, – наказав господар автобуса.
Тоді лікарі врятували і сина, і дружину. А Юрій часто згадував незнайомого водія з рейсового автобуса «Кривий Ріг – Первомайськ». І ніяк не міг збагнути: хто послав йому рятівника – випадок чи сила Божа?

Йосип СТРУК

ХЛОРОФІЛОВЕ  ЗЕРНЯТКО

Дивна звичка у Івана. Він майже кожного дня нагороджує свого молодшого брата якимсь новим прізвиськом. Як тільки не називав він другокласника Федька: Аргонавт, Флібустьєр, Амеба… Бувало, що прізвисько складалося з цілих речень, наприклад: Столиця Албанії Тирана, або й ще довше – Композитор Який Міг Кукурікати і Співати Солов’єм На Скрипці Нікколо Паганіні. І ще десятки, а може, й сотні подібних прізвищ.

Нагородивши чергвим ім’ям молодшого брата, Іван час від часу зненацька запитував:
– Як тебе звуть?

– Державний Секретар Сполучених Штатів Америки Кондоліза Райс, – чітко відповідав Федько, хоча йому й надокучало ходити у брата інтелектуальним лакеєм. Іноді він потай придумував для нього якусь дошкульну кличку, щось на зразок: Набридлива Муха або ще дивовижнішу – Іван Який Втратив Пам’ять. Але Іван пам’яті не втрачав. Насправді Федько слугував для нього за такий собі живий комп’ютер. Якщо Івану потрібно було запам’ятати якусь подію, прізвище чи назву країни, столицю, рослину, науковий термін, то і нагороджував Федька саме таким прізвиськом, бо у потрібну хвилину молодший брат завжди був під рукою.

За рік-два Федько носив у своїй голові стільки інформації, що друзі називали його не інакше, як Професор. Навіть учителі іноді зверталися до нього за підказкою, забувши якесь слово чи подію. Незабаром його визнали і кращим гравцем шкільної команди «Що? Де? Коли?».

А якось, вже пятикласника Федька, запросили на телепередачу «Найрозумніший», у якій брали участь його однолітки з багатьох країн. Боротьба юних інтелектуалів виявилася аж занадто завзятою, розбіжність між першою трійкою, до якої увійшов і Федько, була у кілька балів. Нарешті останнє запитаня стосувалося фотосинтезу рослин, а саме: яка їх частина відповідає за створення зеленого кольору листу. Перший гравець на запитаня не відповів, другий випалив якусь нісенітницю. Черга за Федором. Він переключив свій «комп’ютер» на підсвідомий рівень. Спогади перебігають кольоровими картинками. Стоп! Ось дача. Вони розмовляють з братом. Той пояснює… процес фотосинтезу у рослинах. Федько згадує своє нове прізвисько:

– Хлорофілове зернятко, – випалив відповідь.
Зал у захваті. Оплески глушать музику. Вболівальники вибігають на поміст і підкидають його на руках. Але Федько ще не усвідомлює ситуацію. У повітрі над головами шанувальників він раптом знову згадав брата і вигукнув: «Тепер я знаю, як тебе назвати. Учитель!

З НАЧАЛЬНИКОМ  У  «ДУРНЯ»  НЕ  ГРАЮТЬ

Робочий день, за старою звичкою, хлопці в ремонтному цеху починали з гри у карти. До півдня пограють, потім пообідають із пляшкою, затим ще перекинуться у «дурня», полають владу і начальство… та й по роботі. А це призначили їм нового начальника. Багато їх змінилося останнім часом, але цей зовсім дивний – з першого дня розпорядився закрити целефоновою плівкою всі вибиті вікна в майстернях. А їх он скільки! Та ще й розподілив кожному завдання, навіть на бухгалтерських працівників і… (ну, це вже справжній дивак) на себе.

– Ми вже всяких бачили, – тасує колоду Василь Шпак, веселий і дотепний слюсар та ще неабиякий «авторитет» у колективі, і в роботі, якщо вона йому полюбилася, теж був першим.
– Сідай, братва, та пограємо в «дурня», – мовив Шпак. – Наше начальство, мабуть, теж час не марнує. Бач, уже восьма ранку, а від них ні слуху ні духу…

Коли хлопці розбиралися у своїх «козирях», до «курилки» зайшов новий начальник:
– О-о-о! Так у вас уже розпочався робочий день? – мовив він весело. – Приймайте до компанії.

Хитріші невинно поклали карти, хтось навіть сховав під стіл, бо хто знає, що у голові того начальства, дивись, ще з роботи звільнить. Але Шпак не втрачає марки:
– Сідайте, зіграємо…

– Я, друже, граю тільки на інтерес, – відповів начальник.
– На гроші? Я не проти…

– У тебе їх нема. А ось давай зробимо так: хто програє, той ремонтує одне вікно.
– У такому разі, начальнику, вам доведеться всі вікна закрити, – засміявся Шпак. – Беріть, здавайте карти…

Після першої партії гри на плечах у Шпака лежали дві шістки.
– А тепер спробуймо ще раз, – запропонував новий керівник. – Я хочу, щоб ви ще і за бухгалтерів норму виконали.

І вдруге Шпак залишився «дурнем».
– Граємо втретє, – розпалився він. – Я своє доведу…

– Е-е, ні, – запротестували хлопці, – ти програєш, а нам усім працювати треба. Зав’язуй.
Начальник узяв до рук колоду карт, пильно поглянув Шпаку у вічі:

– Запам’ятай! – мовив твердо. – З начальником у «дурня» не грають. На те я і начальник, щоб міг робити все те, що можете робити ви, а тільки краще, і уміло вами керувати. А тепер беріться до роботи – після обіду перевірю.

Пішов начальник. Чоловіки теж стали розходитися по своїх робочих місцях: жартували, підначували Шпака. Але замість слова «начальник» уже чулося: «Справжній мужик наш Анатолій Вікторович».
Наприкінці місяця, вперше за три роки, вони отримали заробітну плату. А через певний час запрацювали всі цехи, підприємство вийшло на рівень кращих в області. Василь Шпак став начальником цеху і у карти більше не грав.

ВАЖКА  ТИ,  НОША  ДЕПУТАТСЬКА…

Такий у нього характер: не брехне – не дихне. А що вже похвалитися собою, то і хлібом не годуй: усе він знає, все вміє… На вигляд Василь і справді огрядний, кремезний, з професорським обличчям чоловік. Тому його байкам не повірити просто не можливо. Особливо тим людям, які його не знають.

Ось і тепер він їздив до Миколаєва за дорученням дружини купити всякої всячини. В елегантному костюмі, в чорних окулярах сів у міжміський автобус, що проїжджав через його село. Пасажири жваво преребирали кісточки різних кандидатів у народні депутати, бо саме наближалися вибори. І захотілося Василю збрехати, що він, мовляв, теж народний обранець:

– Я вже чотири роки працюю у депутатському корпусі Верховної Ради, – втрутився він у розмову. – Скажу відверто, багато там випадкових людей. Мені тільки з бійками доводилося відстоювати прийняття законів. До речі, я, можна сказати, єдиний автор багатьох з них. І ви, мабуть, відчули, що жити стало краще. Чи не так? – звернувся до жінки, яка сиділа попереду.

– Яке там краще, – відрізала та. – Ось я їду з лікарні, де лежить чоловік. Вже всі гроші на лікування витратила. А це корову продала, бо чоловіка потрібно негайно оперувати. Якби ви там, у Верховній Раді, не дбали про власні кишені, а про людей думали…

– Ви не праві, – перебив її Василь. – Я по собі знаю, що ми на правильному шляху.
– Авжеж, ви знаєте, – подала голос ще одна пасажирка, – Бачимо, що костюмчик маєте, як з голочки, животик відбивається…

– Не голодував там, – додав хтось інший.
– І, мабуть, зарплату вчасно отримував, – загув чоловік ззаду.

Василь не чекав, що так натискатимуть на справжнього депутата. Але не розгубився:
– Мене народ обрав… І не треба на мене наїжджати, бо маю право депутатської недоторканності.

– Це ви там, у Києві, недоторканні, – підвищила голос пасажирка, яка продала корову, – А тут можемо так відгамселити…
– Ану спробуйте! – скочив з сидіння «депутат». – Думаєте, що здачі не дам?

Ображена пасажирка обернулася і тріснула його сумочкою по голові. Той у відповідь схопив її за руку. Жінка несамовито заверещала. Чоловік із заднього сидіння, на голову вищий від Василя, вклеїв «депутату» потиличника. В того злетіли з носа окуляри.
У салоні зчинився гармидер. Василю давали стусанів з усіх боків. Наляканий водій зупинив автобус. Василя, як мішок зі сміттям, роздратовані пасажири викинули через відкриті двері.

Тепер він стояв на автотрасі серед широкого степу: без окулярів, з розірваним рукавом і синцями під очима. Не було поряд і сумки з покупками. «Оце ще й від жінки дістанеться», – подумав Василь. Уперше в житті він скаржився вголос сам на себе:
– Ой, дурний у тебе характер, Василю. Будеш знати, яка важка та ноша депутатська.

Йосип СТРУК